Та ще й не зовсім з власної волі?

А от Уляні, героїні роману "Шостий плюс", довелося (｡•̀ᴗ-)✧

та ще не будь де, а прямо на... втім тут краще прочитати самим:

 — Може, нарешті, вже скажеш, що до чого, — скиглю я, поки кума чимось шарудить на задньому сидінні.

— Та почекай, — відмахується Маришка й нарешті повертається на водійське сидіння, тримаючи у руці пакет. — Ось.

Дістає з пакета церковну свічку та тицяє мені в руку.

— Що це? — витріщаюся я на свічку. — Кумо, ти з глузду з’їхала?

— Ну чого це зразу з глузду, — пирхає Маринка, дістаючи ще штук п’ять свічок, сірники та стару потріпану книжку. — Я, між іншим, діло тобі пропоную.

Дивлюся на Маришку та знов не знаю, сміятися чи плакати.

Невже вона це серйозно?

— Та ти хоч скажи, що робити треба, — відпихаю я від себе свічку, проте Маришка не здається. — А то зараз скажу так, а ти мене потім голою навкруги церкви бігати заставиш. Ти таке витворити можеш, я знаю. А я ні! Я, між іншим, обличчя телевізійного каналу. Мені одного стриптизу на рік достатньо.

— Ой, та не треба ніде голою бігати, — кума вперто пхає мені свічку та лише дивом не попадає нею в око. — Там всього-то треба знайти могилу з тим самим ім’ям та щоб прізвище починалось на ту саму літеру. Запалити свічку, промовити замовляння, три рази зробивши свічкою коло, та потім дивитися, куди полум’я ворушиться. Наліво, значить, зраджує. Направо, значить, вірний наче пес. Що тут не зрозуміло?

— Могилу? — завмираю я та навіть припиняю відбиватись. — Кумо, а ти куди мене взагалі привезла?

продовженя читати тиць тут