Вперше на шабаш

Ось так головна героїня ЦЬОГО РОМАНУ уперше потрапила на шабаш.

Справді... перечитуючи щойно, я була у щирому захваті від того, як усе написала. Дуже хочеться поділитися цим уривком.

ГЛАВА 34 "ШАБАШ"

Зблизька на мене похмуро поглянули провалля продовгуватих темних ніш; жодних дверей не було. Я спантеличено зупинилася за кілька метрів від стіни, і доки жінки одна по одній зникали у тих глибоких отворах, прислухалася та принюхалася. А потім обережно доторкнулася до прохолодної шорсткої поверхні кінчиками пальців, шкрябнула пазурами… Мені в обличчя війнуло пахощами спаленої трави та перебродженого вина, десь із глибини долинув придушений зойк. А потім просто поряд зі мною у кам’яній кладці стіни утворилася довга тріщина, схожа на сірі вуста,  почувся скрипучий шепіт, від якого по моїй шкірі сипнуло морозом:

- Не зупиняйся, сюди…. Тобі сюди… сюди…

Від вологого протягу моє розпущене волосся завирувало та стало сторч.

- Куди – сюди? – прошепотіла я.

- Сюдииии…- «вуста» із тихий цмоком зімкнулися, й донизу, гуркочучи, покотилося кілька камінців, голосно хлюпнулися в рів. Мітла піді мною різко здригнулася, спрямувавшись до найближчої ніші-вікна, крізь яку я стрімко прослизнула, немов крізь димохід.

Відчувши під ногами тверду поверхню, я сперлася однією рукою на держак та нарешті змогла зітхнути з полегшенням. Озирнувшись довкола, побачила, що вниз спускаються мармурові сходи, і повільно рушила по них, відчуваючи під підошвами гладеньку прохолодну поверхню.

 Сходинки привели мене до широкої зали, що була вщерть заповнена не тільки оголеними відьмами, а й іншими істотами - такими страховиськами, на яких було боязко дивитись. Вони стояли групами, про щось розмовляючи, проходжувалися поодинці, або ж сиділи на виступах у стінах, ще кілька відьом влетіли після мене.

Всередині на підлозі із чорного обсидіану було накреслене золоте коло, довкола якого, немов промені, довгими рядами стояли товсті свічки із чорного воску, поскрипуючи, підвішені на позолочених ланцюгах на стінах колихалися невеличкі масляні лампи, закопчені й тьмяні. Піднявши вгору погляд, я мало не задихнулася від усвідомлення масштабів будівлі – стеля була настільки високою, що її не було видно знизу!

 Гул безлічі голосів заповнював собою простір. Залунала музика, красивішої за яку я ніколи раніше не чула, і увесь натовп відразу ж відхлинув від центру, щільним кільцем притиснувшись до стін. Я стояла позаду усіх і тільки мовчки спостерігала за химерним зборищем, не знаючи – навіщо я тут знаходжусь, що мені робити, чи взагалі маю право бути присутньою на цьому дивному дійстві.

Раптом музика залунала ще голосніше, і до центру випливло кілька пар, що закружляли в дивному танці – це було щось середнє між вальсом і танго, а потім у глибині зали спалахнуло блакитне світло – і з'явилася жахлива сутність, що, відганяючи морок, який волочився за нею, мов шлейф, повільно рушила у центр кола. Коли чудовисько перетнуло межу - чорні свічки всі разом спалахнули, явивши жаске видіння.

Від побаченого я заплющила очі й схопилась за живіт. Ляснули невидимі ланцюги, затріщали уламки скла, заскреготів метал...

- Вітаю вас!!! - рикнула сутність.

Різко запанувала могильна тиша, я навіть почула удари свого серця і шумування крові, що бігла по моїх венах, прозорі промені пішли брижами й закучерявились в спіралі; біля мене карлик на тонких, мов мотуззя ногах кинув додолу люльку, просто до моїх ніздрів просочився аромат тютюнового диму. Я спробувала відмахнутися від нього рукою, але щось гидко квакнуло у мене в животі, я не стрималася і голосно чхнула.

- Апчхі!!!!! – тисячоголосою луною полинуло під бездонними склепіннями зали, приголомшуючи всіх і кожного. Я мало не померла зі страху.

- Серед нас вагітна відьма, - простогнало страховисько. - Як ця жінка посміла сюди прийти! Хто вона?

Шепіт, що нагадував шарудіння осіннього листя, легким вітерцем пролетів по залі, всі заозиралися довкола, намагаючись побачити злочинницю.

Я теж повертала голову то вправо, то вліво, міцно стискаючи вуста та помічаючи, як від хвилювання довкола мене розповсюджується туман гірчичного кольору із ароматом підгорілого молока. Три відьми, що стояли поряд, накрившись всі разом мерехтливим ліловим серпанком, різко відсторонились, одна з них зашипіла та показала на мене гачкуватим пальцем. Інша надула пухкі вуста та швидко сплюнула на підлогу. Із чималого кавалка її густої слини почала з’являтися химера – блідо-зелена, слизька й потворна подоба слимака зростала просто на очах, звивалася й нарешті зіпнулася на хвіст, повернула до мне жахливу свинячу морду та рохнула:

- Нехай порушниця йде геть.

- Геть! Геть! – залунало звідусюди.

Мені під ноги підкотився волохатий сірий клубок й пронизливо звискнув:

- Розірвати її! Роздерти на шматки!

- Роздерти! Розірвати!- підтримав карлик, затоптуючи дим від люльки ногою.

- Виссати кров, - прошипів чоловік із сірим обличчям, із кутиків його вуст стікала цівка крові.

- Роздерти!!!

Я вся затремтіла й зіщулилася, відгороджуючись мітлою, немов щитом, притиснулася спиною до стіни й вхопила відьомський амулет, зашепотіла одне із заклять, що дозволяло захиститися від посягань невидимих сутностей із потойбіччя.

- Вона пручається!

- Використовує закляття!

- Нехтує правилами!

- Зневажає закон!

- Вона посміла прийти на шабаш вагітна!

- Роздерти!

- Виссати кров!

Відчувши й побачивши, як у мій бік хлюпнуло хвилею зла – гнітючо-рудого, що смерділо паленим волоссям та сіркою, було гірким й гарячим, я кинула мітлу, впала на коліна та притисла до підлоги обличчя, прикрила руками голову. Щось боляче вдарило мене по спині, смикнуло за волосся, не стримавшись, я підвела погляд.

Чудовисько у центрі вогненного кола важко зітхнуло, спинивши тим галас.

- Магічний амулет, винеси геть свою власницю, - почула я громоподібне ричання й миттю відчула різкий ривок, наче хтось одночасно смикнув мене за шию та вдарив ззаду. Перед очима з’явився освітлений коридор, а мій відьомський оберіг повільно піднявся в повітря, спонукаючи мене підвестися з колін.

Засліплена й збентежена, опираючись на мітлу, я встала та пішла геть по сліпучо-білій стежині, намагаючись не дивитися на всі ті вишкірені морди та знавіснілі обличчя, спрямовані в мій бік. Нарешті зійшла по східцях до найближчої ніші.

Коли я ступила ногою на холодний камінь, раптовий біль обпалив моє нутро: то я - вагітна?!

- Геть! Геть! – долинуло з-за спини. Відьомський оберіг все дужче смикав мене за шворку, тож навіть не озирнувшись, я стрибнула на мітлу та зі швидкістю вітру помчала геть від зловісної фортеці, так і не зрозумівши, навіщо мені взагалі знадобилося туди летіти.

А тут друга частина роману