Та й чи треба його втримувати?

Чи може краще піддатися його волі та свободі й полетіти слідом за ним?

Сьогодні в мене філософські питання на цілком собі реальну реальність.

Жила собі звичайна дівчина Катя. Навчалась, працювала, будувала стосунки… Ну як будувала? Жила п’ять років з хлопцем, у всьому йому догоджала та очікувала, що колись вони одружаться. Якось непомітно кохання переросло у звичку, але дівчина продовжувала жити в цій буденності, навіть закриваючи очі на походеньки свого благовірного. А все чому? Бо вихована на штампах, що у всіх так. Зайвого собі дозволяти не можна, бо… непристойно. Й взагалі, що люди скажуть? (Зізнавайтесь, у кого в голові досі сидить цей дурнуватий стереотип, родом з радянщини?)

І невідомо, скільки б Катя марнувала свою молодість, якби її не відправили на інтернатуру не куди-небудь, а в самі Штати. А оселили не де-небудь, а в студентському гуртожитку з доволі розпутною, як на її скромний погляд, компанією! Там не тільки культурний шок буде, а й повний розрив шаблонів. А Каті, між іншим, з усім цим жити цілих три місяці. Тут вже можна навіть не надіятися, що оточення підлаштується під її звички та норми.

Враховуючи, що поруч постійно з’являється шалено чарівний, але не менш нахабний та жахливо розпусний хлопчина, тут вже точно не має шансів.

Два абсолютно різні світи, дві протилежності.

Замкнута у своїй правильності, стримана Катя. Легкий, нестримний і вільний, як сам вітер, Лео…

Я вже казала, що у Каті ніяких шансів встояти?))

Так от, що з цього всього вийде можна прочитати

в романі «Вітер у моїх руках» талановитої Христини Лі Герман

Якщо ви теж загрузли в буденності й бажаєте відчути смак свободи та злетіти, немов той нестримний вітер, щиро рекомендую, бо я, наприклад, залипла ❤️