Книга з колоритом.

Привіт, мої любі Натхненники!!!

Сьогодні я хочу порадити книгу, моєї любої колеги та подуруги.

Роман «Зозуля»  Ксенії Чейз не залишить байдужим нікого. Історія, приправлена гумором, але така сильна та щира. Така життєва.

Головна героїня, повернувшись із заробітків, виявляє, що чоловік забрав доньку і будує нове життя в селі біля батьків. Як вчинить героїня? Посвариться з ним? Звернеться до адвоката і лише через суд забиратиме доньку? Чи поїде в село та спробує домовитися з чоловіком та свекрами?

Яким би не було її рішення, сумувати ви не будете точно. Дана історія стане повчальною для багатьох жінок, які змушені їхати за кордон на заробітки.

У сюжеті на вас чекають:

#гумор та село
#протистояння характерів сильні почуття
#кохання і родина

Уривок:

- І давай без концертів, - додала свекруха. – Краще йди. Не змушуй викликати поліцію.
Хочеш боротися, як сказав мій дід, йди до суду. Ось так!
І що мені битися з ними? Що робити?
До такого розвитку сценарію я не була готова.
Тож нічого іншого не залишалося, як взяти свою валізу й піти до хвіртки.
Повільно опустилася на лавку за парканом й видихнула. Що робити? Як дістатися міста?
Куди кидатися? В кого просити допомоги?
- Що? – чую за спиною жіночий голос. – Кудись вивезли Алінку? Навіть побачитися не
дозволили?
Повільно озираюся й дивлюся довгим, розчуленим поглядом на дебелу сусідку, яка
тримає на цепу козу. Тварина спокійно скубе доглянуті квіточки біля паркану.
- Так, - кажу тихо.
- А ти не здавайся! – повчає жінка. – Бач, які! Ти таке мати дитині. Тож маєш повне право
бачитися з нею. Говорити. Гуляти. Розчісувати та заплітати коси. В кінці-кінців, дівчинці
й мати потрібна.
- То що мені битися з ними? – кидаю на сусідку роздратований погляд. – Вимолювати на
колінах побачення з власною донькою?
А вона поправляє картатий халат, ґудзики якого розійшлися на животі.
- Чому битися? – щиро посміхається жінка. – Чому вимолювати побачення? Залишайся
тут та сплутай їм всі карти. Доведи їм, що спроможна піклуватися про власне дитя.
Дивлюся в добротне обличчя жінки. Її сірі очі посміхаються. Ластовиння на обличчі стає
ще помітнішим, оскільки помаранчева хустка їх підкреслює ще більше.
- Думаєте? – запитую, відчуваючи, як судинами розноситься натхнення, віра та радість.
І як я до цього сама не додумалася?
- Он в мене можеш кімнату зняти, - махає жінка рукою. – Візьму не дорого. І лише через
те, щоб допекти противній сусідці. Та й біля доньки близько будеш. І бачитимеш її щодня.
Тут вони вже не зможуть її сховати. Якби не старалися. Та дівчинку все одно додому
колись привезуть.

А в голові визріває план, від якого посмішка з'являється на обличчі. Щиро сміюся,
погладивши шерсть кози. Тварина невдоволено напрягла вуха й підняла на мене
здивований погляд.
- Дякую! – повільно кладу руки на сидіння лавки й ніби володарка Оскара театрально
підводжуся.
- То що? – запитує сусідка. – Підеш до мене в квартирантки?
Знизую плечима й відчиняю хвіртку до двору Радославських. Вкочую туди свою валізу. Й
щиро посміхаюся отетерілим батькам Ярослава.
- Я тут подумала, - схиляю голову на бік. – Якщо вже ви так проти, щоб я забрала Алінку з
собою до Києва, то я вирішила повернутися до своєї родини й жити разом з вами.
Сподіваюся, ви навчите мене піклуватися про дитину? Думаю, і Ярослав буде дуже
щасливим, коли повернеться сьогодні додому, а його чекає за вечерею… законна
дружина.
- О Господи! – почула вигук Сергія Олександровича, який від несподіванки навіть
перехрестився. – Свят-свят-свят!

Відгук читачів:

Ну історія дуууже складна. Хоча притрушена гумором і легкістю. Але ця тема дуууже глибока. Ну чоловік відпустив? Сам згодився. Ох і втішиться Ярослав))
Олена Когут
*******
ЗАПРОШУЮ ДО НАШИХ СТОРІНОК.
Моя сторінка 
Ксенія Чейз