Життя – це дар чи покарання?

Слава Україні, любі!

Чи вірите ви в переселення душ?

Як гадаєте, чи справді є споріднені душі, котрі настільки прив’язані один до одного, що навіть після смерті та переродження в них залишається сильне тяжіння, завдяки якому вони знаходять один одного не зважаючи на перепони?

Я вірю. Мені завжди здавалося, що життя людини не може закінчитися смертю. Якщо є душа, то повинно бути ще щось далі. Можливо, вічність? А якщо є вічність для душі, то що для неї це земне життя? Ми вважаємо життя даром, та чи так це насправді?

На мій погляд, це дуже цікава тема і для роздумів, і для розвитку творчої думки. Тому, коли я побачила книгу «Покарані життям» від Надії Тихонович, не змогла пройти повз.

Початок книги неочікуваний та фаталістичний. Ми одразу поринаємо в Америку 70-х років і бачимо двох людей, котрі творили доволі сумнівні справи, але які разом були щасливі й, здається, були вже пов’язані чимось міцнішим. Та доля настільки безжальна, що розлучає їх, а далі…

Далі ми раптом опиняємося в сучасній Україні.

Здавалося, щоб могло зв’язувати ці різні часові епохи та країни? А ось тут Надя дивує, вплітаючи те саме переселення душ та… подорож у часі. Що з цього виходить можна дізнатися, приєднавшись до читання книги. Роман пишеться, тому за його створенням можна спостерігати в процесі написання)

Анотація:

Вони прожили багато життів, подолали забагато труднощів, витримали нескінченну кількість болю, вони помирали і втрачали одне одного. Кожне їхнє життя було абсурдніше попереднього, і хто знає, яку ціну потрібно заплатити і через що доведеться ще пройти, щоб одного дня навічно заплющити очі, але уже разом, і розірвати раз і назавжди це пекельне коло… І хто би то не вигадав, але це божевільне життя влаштоване саме так, що скільки би ти не страждав і не вимагав за свій біль компенсації, все одно за все заплатиш сам.