Дорогі друзі, я вже анонсувала новинку, яка стартуватиме 1 Вересня. А сьогодні покажу частково обкладинку. Ну і спойлер, як і обіцяла!

— Перепрошую! Ви до кого? — запитала Віолетта, здивована тим, що відвідувач йшов впевнено, напролом, навіть не звернувши на неї уваги.

Та, схоже, він і не чув її. Йде далі, ніби не до нього звертаються.

— Зачекайте, будь ласка! — рвонула за незнайомцем, намагаючись стати перед ним, аби завадити зайти до кабінету керівника.

Той зупинився і глянув зверху вниз на Віолетту так, наче оце щойно її й помітив. Насупився, вдивляється.

— Ви хто? — спитав коротко, але якось так, ніби вона до нього прийшла, а не навпаки.

— Мене звуть Віолетта. Я тут працюю. Якщо ви до Ярослава Віталійовича, його ще нема. Зачекаєте? Можу запропонувати вам чай чи каву, — привітно посміхнулась.

І враз насуплені брови чоловіка поповзли вгору, а губи він зціпив, ніби стримуючи посмішку.

— Працюєте? — уточнив.

— Так, — кивнула.

— І як давно? — запитав, обійшовши її, зміряючи поглядом.

Не подобалось Віолетті таке споглядання. Ніби під мікроскопом опинилась! Та все ж відповіла:

— Майже два тижні.

— Два тижні… — протягнув задумливо.

І зупинившись знову напроти Віолетти, схилив голову набік, ніби оцінюючи.

Та що собі дозволяє цей нахаба?!

— То ви чекатимете чи підете погуляти? — спитала трохи жорстко, подавши підборіддя вперед. — А я Ростиславу Віталійовичу передам, що до нього приходив… — глянула, примруживши очі, натякаючи на те, що варто б озвучити ім’я.

— Лев Вікторович, — представився.

Що? Хто? Лев… Стоп! Той самий?! Віолета відчула, як очі розширюються від усвідомлення, хто перед нею.

— Яворський, — додав, розпливаючись в посмішці. — Тепер мені можна в свій кабінет? — і, не чекаючи дозволу, пішов.

А вона стояла, ніби закам’яніла, дивлячись йому в спину.

— Так, — обернувся, вже відкривши двері, — ви, здається, про каву згадували? Пропозиція ще в силі?

Чекатимете на зустріч з новими героями? Тоді підписуйтесь, якщо ще не підписались, аби не пропустити цю історію!