Чекайте завтра "Розірвана Душа"

Її душа розбилась на тисячі дрібних уламків. Вона була спустошена. Мертва. Гострий біль, що різав душу й тіло, застигав німим криком на вустах. Як же вона хотіла кричати! До хрипоти, до зриву м‘язів. Але не могла. Чомусь її вуста мовчали. І все що вона могла це кричати в глибині себе. Цей крик лунав в свідомості кожну мить. Кожну довгу болісну мить.

Він був її диханням. Крилами. Життям. 

Клер застогнала і згорнулась клубочком. Груди стискала тяжкість, лишаючи її можливості робити глибокі вдихи. А вона і не хотіла дихати.

Нащо це все? Як може вона жити в цьому жорстокому світі без свого серця? Їй не потрібне таке буття. 

Сльози застигали солоними доріжками на щоках Клер. Навколо була порожнеча. Чорна холодна паща, яка вбирала її страждання і просила ще. Їй було мало. Завжди мало. Дівчина запустила пальці в кучері та різко смикнула їх на себе, відчуваючи як фізичний біль несе полегшення. 

Хриплий сміх зірвався з пересохлих губ. Це все ілюзія. Біль не пройде. Вона закрила очі, сподіваючись що чорна паща поглине і її саму. Назавжди. 

Не може людина жити з розірваною душею.

Ніхто не може.

«Голубонька, серденько, пташеня, лелека моя» 

Клер застогнала, відчуваючи як гострі пазурі втрати розривають іі на шматки.

В лелеки перебиті крила.