Любі читачі! На мою фентезійну книгу "Заморська гостя" відкрито передплату. А це означає, що ця історія матиме оновлення 3-4 рази на тиждень.

У героїв книги попереду ще багато випробувань і пригод. Деякі таємниці буде розкрито вже у наступному розділі, але секретів аж ніяк не стане менше.

І ділюся невеличким фрагментом тексту з майбутніх подій.

***

Смолоскипи на шорстких стінах указали принцесі шлях. Одинокий сумний юнак, перепоясаний коротким мечем і зодягнений в темно-синю форму з вишитою білою блискавкою на грудях, майже засинав від самотності і нудьги. Побачивши королівську доньку, він узяв на караул.

– Відімкни, – наказала дівчина.

– Не можу, – похнюпився юнак. – Наказ маю: нікого до арештованої не пускати.

– Чий наказ? Щоб принцеса його слухалась!

– Принцеса заморська Ходейна й звеліла нікого до відьми не підпускати...

– Що?! – розлютилась Юлая. – Коли це наша дорогенька заморська гостя почала нашими королівськими вартовими керувати? Хіба у вас свого командира нема? Хай у себе вдома віддає накази, а тут зась, доки королевою її мій батько не нарече. Пропусти!

Дивлячись, що вартовий вагається між справедливістю її слів і погрозами Ходейни, вона хитро додала:

– А коли не послухаєшся, вродливій королівській дочці завжди є, на що поскаржитися, щоб тебе без довгих розмов привселюдно стратили на площі.

Юнак здригнувся від її слів і простягнув ключі, намагаючись не торкнутися дівочої руки.

– Самі й відмикайте, принцесо, яку я завжди вважав доброю та благородною, – відчеканив він.

Степейна сиділа на купі соломи. Довге вбрання арештантки забруднилося, волосся скуйовджене, обличчя осунулося, ніби дні в підземеллі виснажували сильніше за довгі роки.

– Нащо ви мене розбудили, ваша високосте? – навіть голос змінився, став старим і скрипучим, як дерево, що гине. – Мені такий гарний сон наснився. Там я збирала квіти...

При згадці про квіти її очі, колись яскраві та чисті, осяялись у глибині, підкресливши сьогоднішню безбарвність.

– Бачите, що ви зі мною зробили, ваша високосте? Куди дивилося ваше чуйне серце, коли ваш батько судив мене? Зараз би на моїй могилі співали пташки. Хай вона була б лише горбочком, але сонце кожного ранку дарувало б їй ласкаві промені. Чого вам іще від мене треба?

Юлая замислилася. Що їй сказати, щоб не збрехати? Чому так холоне серце, а ця жінка, дарма, що чаклунка, бо відьмою її назвати язик не повертається, крає душу, ніби втратила лік дням ув’язнення? Вона не може пообіцяти сонячні промені чаклунці, бо за законом її саму стратять... Чи може?..

– Я прийшла просити за життя, – нарешті наважилася сказати Юлая. – За життя молодої гарної дівчини, якою і ви колись були. Вона помре, якщо ви їй не допоможете. Не знаю, хто ви і що пережили, та згляньтесь! Я не можу нічого запропонувати, лише просити...

Читати книгу