З пройдешнім святом, кревні!

Не знаю, як у вас, але у мене с початком війни (окей, не відразу, не в перші дні, але доволі швидко) з’явилось відчуття, що всі українці мені рідні. «Рідні незнайомці», як зараз прийнято казати та співати. Рідні, кревні… Тому і такий вибір слів. Вибачте, якщо кому не до вподоби, але так я зараз відчуваю. Також вибачаюсь за недоліки в знанні та використанні української мови, бо я все життя була зросійщеною і тільки наразі опановую рідну. За підказки та виправлення – окрема подяка, за критику - бан. Попереджаю чесно, бо зараз у мене зовсім немає ресурсу на негатив та сварки «між своїми».

Отже, до чого це.

Письменництво і творчість зі мною все моє життя. Моє перше оповідання було написано в п’ять років, не записане – ще раніше. В психології є така цікава штука – коли ви щось робите природно, «як дишете», вам здається, що це ніби нічого не варте. Немає ціни, бо ну воно є, його багато, і всі, мабуть, так вміють, тож чого випендрюватись? Це згодом приводить до двох наслідків. По-перше, ви займаєтесь всім, окрім того, що вам справді дано і справді є частиною вашого єства. По-друге, у вас з’являється синдром самозванця. А ще, опціонально, додається і синдром відкладеного… чогось (задоволення, результату, визнання, початку чогось «справжнього» та «серйозного»). Я хворію всіма трьома пунктами одразу та купкою супутніх розладів і комплексів. І, може, так було б ще довго, якби не стався Лютий.

Зараз, під час війни, дуже багато що змінюється, переживається наново, переоцінюється, сприймається інакше. Думаю, після всього пережитого, після всього надуманого-передуманого я, нарешті, маю певну зрілість щодо того, щоб почати новий етап свого життя. У мене є безліч ідей та натхнення, у мене є хист (та хоч би і мізерний), у мене є бажання не тільки і не стільки самореалізовуватись, але й показати, що ми, українці, народ, який має безмежний потенціал, нереальні безодні нового, оригінального, свіжого, неповторного, офігенського, старовинного, новітнього, переробленого, інтерпретованого, пережитого, перетравленого, відчутого. Того, що ми можемо і більш за те – ПОВИННІ – принести і нашій рідній країні, і всьому світові.

Так, я не найталановитіша людина, може і не дуже обдарована, але байдуже. Я хочу додати свій голос до тих голосів, що зараз постають на теренах оновленої, омитої кров’ю та сльозами України. До тих голосів, які намагаються показати, які ми офігезні - і світові, і нам самим.

Я знаю, що це буде важкий та виснажливий шлях, але, сподіваюсь, він пройде недарма. І може моя зірка не спалахне на нашому зоряному небі, але я бодай зможу проторити комусь шлях до цього, подам приклад, надихну чи хоча б наштовхну на думку «як оце насмілилось, то чого я не можу?!». Мені і цього буде достатньо.

Тож, ось вам моя рука, приєднуйтесь. Ступимо на цей шлях разом!

#першопост #сутінкові_роздуми