Продовжую традицію недільно-понеділкових блогів (те, що забуваю зробити в неділю, автоматично переноситься на понеділок і далі їде собі по тижню, поки не дійде до наступної неділі). Крім того, що я опублікувала розділ "Кайранту" і трошки розгулялася Букнетом в пошуку книжок до смаку (у мене деякі плани, але плани то лише плани, які плануються і плануються, та ніяк не виплануються), я хочу трошки поговорити. Може, і не трошки. Як пощастить. 

У мене є дурна звичка. Чи то не звичка, мабуть, якийсь побічний ефект перенесення вигаданих історій в реальне життя. Для мене немає нічого вигаданого, тобто всі мої герої для мене існують в якійсь навіть паралельній лінії існування, а я, наче маніяк, стою за шторами та підглядую, намагаючись не засміятися і не видати себе, бо я ж то все знаю :) І як реальних людей, я намагаюся їх зрозуміти, пізнати і написати так, щоб їхні діалоги, дії, поспіхом кинуті фрази не здавалися чужими, а саме притаманними їм (варто казати, що, певно, деякі з них мене ненавидять?) 

І це не лише стосується моїх власних творів. Мені важко відпускати героїв, якщо автор їх вбиває, мені важко згорати завершену книжку, мені важко розуміти, шо це, в принципі, все... 

Чи є у вас щось схоже? Чи намагалися ви якось побороти це реальностенерозділення?