Морок. Закохатися в темряві. — Новинка вже скоро!

                              Слава Україні! Мої любі!

​​​​​​Спішу повідомити Вас, що уже з 24 серпня стартуватиме нова загадкова історія кохання.

Як гадаєте, чи можливо закохатися у темряві? Коли ти не знаєш, хто поруч? Єдине, що ти усвідомлюєш, що поруч з тобою владний, харизматичний чоловік, з запаморочливим тембром голосу, що владно заявляє свої права на тебе. Від його голосу та присутності перехоплює подих... Страшно, моторошно і цікаво водночас, хто ж ховається під капюшоном мантії? І саме найгірше, що ти починаєш звикати до цього...

                                               Анотація.

Зрада нареченого, з найкращою подругою... Тиск батька щодо весілля... Все це гнітить Злату.

 У відчаї дівчина втікає, як з дому, так із країни. На чужині не витримує і таки повертається. Та не додому, а до батькової сестри.

 Відразу по поверненні в життя дівчини вривається таємничий шанувальник, який кожного дня присилає їй квіти, запрошує на побачення. Та усі побачення та візити чоловіка відбуваються у суцільній темряві та мороці. Таємничий візитер постійно нагадує дівчині про невиконану обіцянку, яку вона дала йому. — Але хто він? Злата втямити не може. Дівчина боїться, що це можуть бути посланці батька, який при усім бажає аби весілля з Денисом, таки відбулося...

Постійний страх супроводжує дівчину, адже вона жодного разу не бачила обличчя чоловіка, який обіймає її та цілує. При симпатії, що зароджується до незнайомця Злата не знає, хто поруч. Хоча усвідомлює, що закохується наосліп. Страх, невідомість та темрява, стають її постійними супутниками.

                                         Уривок.

Зайнявшись улюбленим заняттям, Злата Стоцька забула про все на світі. Все ніяк не виходив, витончений, буденний аромат. Вона відчувала його в уяві, а відтворити не могла. То іланг-ілангу забагато, то з сандалом перебір.

Все знову відміряла, записала формулу, залишалося лиш все з’єднати та завершити експеримент. Раптом згасло світло і в лабораторії стало темно.

— Що за фігня? — Розлючено зірвалася Злата. — Тільки цього не вистачало. — Бурмотіла роздратовано.

Повільно подалася вузьким проходом між апаратурою до рубильників. Раптом почулися чиїсь кроки. Завмерла. Серце стиснулося від жаху. Знала, що окрім неї тут ще має бути охорона, але все одно, волосся ставало дибки. Кроки наближалися, повітря вмить наелектризувалося. Спинним мозком відчувала — це не охорона. Кроки важкі впевнені, розмірені. — Це хтось інший. Чула кожен удар свого серця. Мить, і до неї з-за апаратури наближалася велика постать, яка сунула на неї впевненою ходою. Горлянку скував спазм, не могла навіть пискнути. Повільно почала задкувати, стиснувши пробірки в кулаці.

Постать збавила ходу. Злата важко дихаючи вдивлялася у темряву, але нічого розгледіти не могла.

— Хто, ви? — Її голос зазвучав зірвано. — Що вам потрібно?

Дівчина вперлася в апаратуру, адже вузький коридор закінчився. Постать зупинилася в метрі від неї. Він мовчав, від цієї тиші дзвеніло у вухах. Злата задихалася від страху, а бурхлива уява розійшовшись, малювала монстра людожера. Цими химерними фантазіями ще більше лякала себе. Але ж вона не знала, хто перед нею.

— Мені потрібна — ти.

Голос з темряви змусив дівчину здригнутися. Тіло здається заніміло від цього низького, потужного та проникливого тембру. По шкірі пробігся мороз.

— Хто ви? — Голос тремтів, ритм серця збився остаточно. — Навіщо я вам?

— Забагато запитань, Золота дівчинко! — Низьким басом прохрипів чоловік.

Від його останніх слів струм пройшовся по тілу. Він знав, як її називає тітка, але звідки? Кліпала у темряві очима, тримаючи затиснуті пробірки, відчувала холодний піт на шкірі рук.

— Ти тричі прогнала кур’єра, сказала, що не любиш квіти — це ж обман. Терпіти не можу, коли мене обманюють. — Голосно кинув чоловік з темряви, суворо запитавши. — Чому ти не прийняла квіти?

Злата задихалася, повітря згущувалося, страх заволодів нею цілком. Жадібно ковтала повітря, бачила як силует в темряві зробив невеликий крок вперед, зробивши крихітну відстань між ними іще меншою. Тіло помітно трусилося.

— Я не можу дозволити собі квіт, чи будь-що інше від незнайомої людини. — Правдиво пояснила, нервово ковтнула ком слини, додала. — Приймаючи від вас дарунки, я приймаю ваші знаки уваги та даю вам надії. — Облизнула нервово губи. — Мені нічого від вас не потрібно. — Замовкла не знала які матиме наслідки її відмова, але погоджуватися на невідомо, що вона не буде навіть під впливом страху. — Залиште, мене. — Зірвано попросила.

Чула як чоловік поруч хмикнув, холодно констатувавши.

— Ти надто зухвала. Та чи на довго?

Повисла важка пауза. Злата відчувала, як по спині котяться краплі поту. В роті пересохло. В темряві бачила як чоловік підступив іще ближче. Не могла нічого розгледіти, жалібно ковтала повітря. Відстань між ними мінімальна, добре якщо було десять сантиметрів.

— Не підходьте. — Ледь вимовила, нервово стискаючи пробірки в руці, боялася аби не розчавити їх.

Чоловік нахилився до неї. Стиснула зуби й міцно зажмурила очі, вся напружилася навіть не ворушилася. Почула як він потягнув носом.

— Ти пахнеш спокусою, солодким дурманом. — Ти суцільна пристрасть та зваба. — Збудженим красивим басом прохрипів чоловік.

Злата відчула, як по тілу пронеслося збудження від цього тембру. Низ живота охопила приємна втома. Знову нервово проковтнула ком. Від його близької присутності та страху ледь не втратила свідомість.

— Ти унікальна, моя Золота дівчинко. — Хрипів їй на вухо.

Відчувала його гарячий подих на вологій шкірі обличчя. Побоялася відкрити очі, так і стояла завмерши. Боялася аби він не торкався її. Не могла зрозуміти, що відбувається з нею.

— Я забороняю тобі користуватися цим ароматом. Він як і ти належите мені. — Трохи голосніше пробасив незнайомець.

Злата різко відкрила очі, магія чарів незнайомця розвіялася, від його останніх слів залишився лише страх. З ним нічого не могла вдіяти.

— Ні я, ні мій аромат нікому не належимо. — Різко заявила дівчина, хоча голос все одно звучав зірвано.

— Ти помиляєшся. — Владно заявив чоловік. — Я тебе попередив. — Зірвано заявив, а тоді запитав. — Не думаю, що хочеш знати, що буде за не послух?

— Ви... Ти... — Зірвалася Злата, сльози виступили на очах. — Ти не маєш права?

Чоловік хмикнув. Дівчина ніяк не могла розгледіти його силует в пітьмі.

— Тут, ти теж помиляєшся. — Ти вже давно належиш мені... — Потужний бас знову прохрипів біля вуха. — Тож поводься чемно.

Остання фраза прозвучала як попередження. Ще кілька секунд і чоловік пішов. Нерви повільно відпускали, сльози котилися по щоках. Відчувала наче була в його полоні, хоча він навіть пальцем не торкнувся її. Стояла в темряві наче соляний стовп, все ще боялася поворухнутися.

Світло з’явилося через десять хвилин, а Злата ще довго не могла оговтатися від цієї зустрічі. Це більше скидалося на марево ніж на реальність.

                     Вже зовсім скоро!