Борюсь з собою, намагаюсь не хандрити, та вмовляю натхнення не йти від мене. Хапаю це примхливе створіння за руки, крила, за хвоста (якщо він в нього є, чи в неї?), готова вже з цим капосним створінням угоду укласти, а воно, таке враження, що в мене на чверть ставки працює. Та все ж чергову главу дописую й маю надію викласти скоріше. А поки що лиш маленький уривок:

 

– Добре. І ще, – вона побачила, як нервово здригнулись його вилиці, – що б зі мною не сталось, дочекайся, поки звідси всі підуть, – на цих словах дівчина сіпнулась, та її знов було притиснуто до стовбура. – Заспокойся! Мені вони нічого не зроблять: я їм потрібен живим. А ти можеш стати зброєю проти мене. Тому, не руш ні за яких обставин, доки не впевнишся, що тобі ніхто не загрожує, – він зазирнув в її очі. – Зрозуміла?

Ірена нервово зглитнула слину, котра враз стала в’язкою й тягучою. Вона зрозуміла, і їй дуже хотілось зникнути, до того ж, зовсім не ілюзорно, а цілком реально. Олекса бачив в її очах страх і вже й сам не знав: чи вірно він зробив, потягши дівчину в своє життя? Та, наразі, вибору не було. Він чув, як наближаються ті, хто на нього полюють, і до автівки дістатись не вдасться, поки не позбавиться переслідувачів. Тож, доведеться ризикнути.

– Не будеш рухатись – тебе не побачать, – додав він, розвертаючи долоні паралельно землі.

Ледве дихаючи, Ірена скосила очі на його руки й знов побачила, як до них здіймається сизуватий серпанок, а потім обтікає дерево навколо. З’явилось непереборне бажання торкнутись його, та вона пам’ятала, що цим можна все зіпсувати, тож, стояла, боячись поворухнутись і, майже, не дихала. Закінчивши з маскуванням, Олекса підбадьорливо посміхнувся дівчині:

– Все буде добре!

Та візуал на додачу: