Запрошую вас почитати "Закохану". Якщо ви любите скло, переживання, кохання та гострі соціальні теми, вам сюди) Буду рада вашим відгукам)

 

— А ти льодовик, — спробував образити Рей, напружуючись усім тілом від злості, що підіймалася назовні. На його руках здулися вени, і кінчики пальців знову стали сіруватими. Спроба мене зачепити викликала лише сумну посмішку — не більше. А що вони взагалі могли знати, якщо ми були зовсім чужими? — Хоча ні, ти скоріше така ж кам'яна, як я.

 

— Десять чортових років тому, я проповзла по снігу декілька кілометрів в одній тоненькій сукні,— спогади болісно спливали в підсвідомості, віддаючись синім на шкірі, але мені хотілося, щоб він зрозумів те, як це звучало для мене. — Через аварію я втратила все, що мала та отримала обмороження. Так що так, ти маєш рацію, я — лише шматок мертвого айсберга. Але мені не соромно за те, ким я є. На відміну від вас двох.

 

— Блу ... — спробував він перепросити, скрививши сумне обличчя.

 

— Ні, Рей. Залиш собі свою жалість, — перебила його. Ніколи не терпіла такого. Чому люди завжди вважали, що могли ненароком вилити в чисту воду бензин, а потім зробити це чимось звичайним, кинувши декілька сльозливих вибачень на публіку? Хіба вони справді настільки дурні, що не розуміли скоєного? – Ми в одній команді, бо нам треба вижити. Але це не дає тобі права ритися в моїй душі або дорікати за минуле. Не подобається реальність чи мої думки – не слухай.

 

— Я не дорікав. Просто ти завжди страшенно далеко від нас. Поводишся так, наче ти краща.

 

— Я? — розсміялася у відповідь. — Прокинься! Я завжди була чудовиськом, Рей, завжди була ось такою. Думаєш, я не бачила, як ви дивилися на мене? Ви тільки зараз звільнилися від своїх масок і стали розуміти свою сутність, а я її бачу вже дуже довго.