Відверта розмова

Вітаю всіх!

Перш за все, хочу сказати, що знаю, що дуже завинила перед всіма вами, моїми читачами. Починаючи писати свою історію, я мала потурбуватися про те, щоб завершити її до кінця, не змушуючи вас так довго чекати, і мені страшенно прикро, що не вдалося зробити це.

Та сталося так не через лінь — обставини, що призвели до цього, були дещо більш глибокими та складними. І от саме про них я б хотіла з вами відверто поговорити.

Почну, мабуть, з самого початку, а саме з того, чому я почала писати книгу «Мій тілоохоронець». У той час минали останні місяці життя мого тата. Попри те, що наші з ним стосунки ніколи не були простими, я дуже поважаю цю людину та відчуваю до нього безмежну вдячність за все, що він мені дав, і те, ким я стала завдяки ньому. Зізнаюся, його втрата була для мене вкрай болючою та важкою. Тоді я активно шукала способи полегшити власні душевні муки, і от написання власної історії виявилося одним з найдієвіших з них.

Після його смерті минуло чимало часу, перш ніж мені вдалося прийти до тями. Я намагалася писати, але справа йшла дуже повільно.

Більше того, у момент, коли мені здавалося, що моє життя й так знаходиться на дні, прийшла війна. 24 лютого стало днем, що буквально розділило моє життя на «до» і «після». Це був найгірший час, у моєму житті, який назавжди закарбується у моїй пам’яті, хоч я б і хотіла забути все це.

Та час здатен загоїти будь-які рани. Цей випадок не є винятком з цього правила. З кожним днем я відчуваю себе вже більш живою. Як свідчення цього, нещодавно я повернулася до письменства та знову взялася за діло.

Нові розділи книги «Мій тілоохоронець» вже чекають на вас.

Звісно, я не знаю, що буде в майбутньому, але дуже сподіваюсь, що все складеться таким чином, що я зможу й надалі писати для вас.