Запрошую поціновувачів любовного та бойового фентезі до історії Таіри та Ліама у книзі "Величне дитя піднебесної" 

Час пролетів дуже швидко. Сон настільки здолав дівчину, що прокинулася вона не під вечір, а вже коли на небі, на всю, сяяли зорі. Все навкруги було закутано у пітьму і тільки багаття, яке розвів Ліам, розривало ту темряву, світлом язиків полум’я.

- Чому ти не розбудив мене раніше? – сварливо запитала дівчина, підійшовши ближче до багаття, на якому готувалася їжа.  

Запах печеного м’яса включив смакові рецептори та активував підшлункову, що готова була виробляти ферменти, аби перетравити ту смакоту.

- Ти так солодко спала, що я не смів порушити твій сон.

- Що це? – не відреагувала на його слова, але стала ніби вкопана, вдивляючись в структуру ніжного м’яса та на лускувату шкірку, що валялася біля ніг наступника трону, разом із шкарлупою від значного розмірів, знайомого яйця.

- Моя вечеря, - відповів задоволено Ліам, кинувши до рота шматок ніжного та соковитого м’яса, прицмокуючи. - Можеш не просити – не поділюся. Як ти там говорила: хочеш їсти – знайди собі сама, - спеціально наголосив на останніх словах, в надії зайвий раз вколоти дівчину, повернувши їй своє.

Гра в перекидання любощів продовжувалася.

- Це дитинча драконячого повзня? – нервово перепитала, безсумнівно знаючи відповідь, від якої шкіра рефлекторно стала щільніше, відчуваючи смертельну загрозу, яка чатує на них з темряви, вже подумки готуючись до того нападу.

- Як бачиш, - спокійно відповів чоловік, продовжуючи наминати шматок за шматком. - Знайшов яйце неподалік. Ніжніше м’яса я не їв.

- Ти взагалі здурів?! – вирвалося у неї з особливою злобою, що не пророкувала Ліаму нічого хорошого. - Самка повзня ніколи не кидає своїх дитинчат, тим паче яйця! – гаркнула та ставши в захисну позу, почала роздивлятися по бокам, з опаскою вдивляючись в темінь.

- То все байки, розслабся, - на відміну від неї, він був надто спокійний. - Хочеш? – протягнув шмат дівчині. - Тримай, поки я добрий.

- Ти це чув? – насторожено відреагувала дівчина на шурхіт, що долинав із-за кущів за чоловічою спиною.

- Нічого такого. Вітер пісок ганяє, - прокоментував спокійно та навіть вухом не повів, аби самому пересвідчитися, що все добре.

- Не ворушися, - спокійно проговорила Таіра далі, впіймавши поглядом відблиск луски серед кущів навпроти. Тільки по ній, вже можна було підтвердити свої переживання.

- Як скажеш, - спокійно мовив той та продовжив з особливим ентузіазмом наминати королівську вечерю, знаючи достеменно, що зараз почнеться.

Читати "Величне дитя піднебесної"