Усім привіт!

Дорогі друзі, сьогодні хочу поділитись з Вами історією виникнення новинки, над якою зараз працюю. Мова піде про фентезі

"Чужий спадок"

В цій книзі переплітаються легенди про духів, притаманних українській культурі, які я прочитала в книжках, та перекази містичних подій, які я з дитинства чула від оточуючих. Хоч виросла я в невеличкому місті, та з дитинства чула від бабусі з дідусем про незвичних людей з їх села, яким часто приписували надздібності. А ще я любила, коли їздили в село до знайомих, розпитувати про те, хто жив у тій чи іншій хаті, як все виглядало колись...

Одного разу, коли мені років 12 було, ми з двоюрідною сестрою гуляли вулицею в одному з сіл Житомирської області, де колись жили наші бабуся з дідусем, народились і виросли батьки. Натрапили на хатину, яку я й описала в цьому романі. Старенька, під солом'яною стріхою, з меблями та предметами побуту. Щоправда, ні я, ні сестра не наважились залізти (саме так, бо зайти точно не вдалося б) всередину, тому в книзі я вже дофантазувала. Але емоцій в нас, міських жительок, було через край!

Минуло багато років з того часу, але ця хатинка, втоплена наполовину в землю, мене дуже вразила. До цих пір пам'ятаю її в подробицях. Здавалось, що вона не йде в землю, а визирнула, мов портал у минуле.

Що стосується мого захоплення легендами про русалок, мавок, домовиків, ці істоти мене вже давно приваблюють як можливі учасники моїх книг. Як на мене, досить цікаво попрацювати над тим, аби вписати образ із легенди, що виникла багато століть тому, у сучасне життя.

Вибір впав на ненайпопулярнішого духа - Скарбника. І от ідея зі скарбником крутилась в напівсформованому вигляді в моїй уяві вже кілька років. Не знаю, чому співпало саме так, але відчути цю історію від початку до кінця допомогли якраз спогади про минуле, про ту прогулянку і хатину. Ніби окремі фрагменти одного пазлу стали на місце.

Сподіваюсь, Вам буде цікаво і зануритись трошки в минуле, і пройти містично-детективну пригоду з гроїнею в теперішньому.

Якби не поросла з підлоги трава і мережива з павутини по кутках та між сволоками не звисали, то склалося б враження, що господарі вийшли на хвилинку. Напроти входу поличка з іконою, на стінах дерев’яні рамки зі скрученими і пожовклими від часу фотографіями, картини на дерев’яних дощечках, килими явно ручної роботи. У будинку навіть меблі лишились. Якийсь сервант із посудом, стіл, стільці, ліжко, шафа.

Застелене ліжко покривалом теж ручної роботи. Зверху на ньому виставлені одна на одну подушки, накриті в’язаним мереживом, посірілим від часу. Та й подушки форму втратили. Але Інні це дуже нагадувало інтер’єр вдома у її бабусь, коли вона ще маленька була. Що ж, подушки колись і в придане давали, чому б і на показ не виставити?

Двері шафи обвисли, утворюючи чималу щілину, через яку було видно залишені речі. За шафою в кутку стояла велика скриня, біля неї прядка і металева іржава праска.

— Ходімо, — махнула рукою, зазиваючи, Надія.

— Куди? — перепитала Інна, хоч і бачила, що подруга йде до дверей. — Ти ще й в середину хочеш потрапити? — повірити не могла.

— А як же! Хіба я можу втратити таку нагоду? — відповіла Надя, намагаючись трохи більше прочинити двері.

Але марно, полотно нерухоме. Інна навіть видихнула полегшено, понадіявшись, що подруга вгамується. Та ні, вона настільки тендітна, що якимось дивом протиснулась до хатини!

— Ти йдеш? — гукнула з середини.

— Ні, дякую. Ще завалиться… — скривилась Інна.

— Як хочеш, — пробурмотіла Надя і пішла по будинку.

— Нема мені що робити, то я буду в старому затхлому домі павутиння головою збирати, — бубніла собі під ніс Інна, подивляючись у вікно.

Надія зацікавлено роздивлялась все, що було навкруги неї, заглядала у кожну шпарину, кожну шухлядку в серванті, яку вдавалось відкрити.

— От ревізор, — посміювалась Інна.

Оглянувши все в цій кімнаті, Надя пішла до наступної, а Інна перейшла до іншого вікна.

— Вау! Тут піч! — зраділа, як дитина, Надія.

— Подобається? Хочеш, візьму тебе взимку до бабусі. Зможеш на печі навіть погрітись, — запропонувала подруга.

— Хочу! — впевнено відповіла Надія, заглядаючи в піч. — А у твоєї бабусі ці штуки теж є?

— Які? — зазирнула у вікно Інна. — Кочерга і рогач? Звісно, є, — посміхнулась.

— Як? Кочергу я знаю. А оце як ти назвала? — взяла в руки інструмент.

— Рогач. Бабуся ще називає ухват або вилошник. За допомогою нього в піч щось ставлять чи дістають, — пояснювала Інна.

— Хм… Я хочу спробувати! — почала озиратись навколо Надія з рогачем в руках, шукаючи підходящий посуд.

— Може та макітра підійде? — вказала в сторону Інна.

— Оце? Воно ж мале! — махнула рукою Надя.

— Та ні! То ж глечик! Он далі стоїть макітра і там ще, здається, чавун є. Мені погано видно, — підказувала Інна, посміюючись з необізнаності подруги.

— От зайшла б і показала! — обурилась Надія, різко розвернувшись обличчям до вікна, де стояла Інна.

Рогач, який так і тримала в руках, вільним кінцем зачепив піч, та так сильно, що щось аж гепнуло об підлогу, з якої і тут вже подекуди трава проросла.

— Обережніше! Бо рознесеш хату, а нам тебе потім діставати, — пожартувала Інна, впевнившись, що нічого страшного не сталось.

— Не переймайся. Це лише одна цеглина. Піч, певно, від старості розпадається, — відповідала Надія, продовжуючи метушню з рогачем.

А потім якось підозріло завмерла.

— Тут щось є, — майже прошепотіла.

— Що? — намагалась зрозуміти Інна, що подруга має на увазі, заглядаючи у вікно.

— Це схованка! — зраділа Надя. — Там щось є! Я дістану. Зараз тільки знайду, чим павутину прибрати.

Приємного читання і гарного дня!