Вітаю, шановні!

Можна без кінця обіцяти собі, можна чекати щасливого понеділка, а можна знайти сотню виправдань, аби тільки не показувати носа зі своєї зони комфорту.

А потім настає вирішальний момент. Це така вперта штука, що змусить робити неприємні, на перший погляд, речі, але потім з висоти цілковитої гармонії із собою, милуватися власними стараннями й пишатися.

Так от Рисю цей момент наздогнав. Чи використає його капітанове дівча, читайте ось тут.

Уривок з опівнічного оновлення

До Кузі підходить патрульний. У вікні бачу лише усілякі штуки на широкому поясі й худі бліді руки, які сильно контрастують з чорною формою.

— Доброї ночі, — звучить дзвінко, насмішкувато. — Виходимо з авто.

Я закочую очі й впираюсь ліктем у дверцята. Вітер роздуває волосся і воно раз за разом лізе у рот. Пхе… Шлунок скручує у вузол. Чи то нудить, чи то такий звірячий голод… Не знаю… Спати хочу, це точно. Може пішки піти? Скільки ще чекати? Кузя, наче у відповідь на моє запитання, жартує й хихотить. Пояснює, що це вперше. Я пирскаю сміхом. Ага… Вперше пійманий…

Соваюсь у сидінні й помічаю у дзеркалі ще одного поліціянта. Він повільно наближається, розмірені кроки відлунюють у скронях. А потім я бачу його годинник. Серце шмигає у п’ятки. Я знаю цей годинник і руки… Боженько, будь ласка… Я більше ніколи не вживатиму. Чесно! І їстиму буряк! Сьогодні ж! Щодня! Тільки б не…

Кисень перетворюється на смолу у легенях, мене термосить. Ніби у сні, безпомічно спостерігаю те, як чоловіча рука напружується, дверцята клацають й відчиняються. Я ковтаю знайомий запах одеколону, перед тим, як він нахиляється, обпершись на дах й дверцята ліктями, та наказує:

— Виходь.

Додавайте книгу в бібліотеку, стежте за протистоянням героїв й донатьте волонтерам. Капітан патрульної поліції та його дівча чекають ваших вражень.  

Запрошую приєднатись до сторінки у фейсбук, де публікуються анонси глав та новинок, рекомендації книг та цікаві пропозиції.

Дякую, що зі мною.