Цок, цок, цок.

Навпроти ґрат став чоловік, який ніби виринув зі старовинних легенд – перевертень. Таких як він називали перевертнями. Їх не існує, точніше не повинно існувати. Але прямо зараз перед нею стоїть ця істота, якої не повинно бути в її звичному, техногенному світі. Страх сковував, вона чула стукіт власного серця. Логіка отримавши нокаут вирішила піти геть.

Марія пискнула, ще щільніше притиснувши рятівний брухт до грудей і важко ковтнула.

А цей і не чоловік і не звір, спокійно стояв навпроти, нахиливши голову набік, уважно розглядаючи її.

- І ти вважаєш, що це врятує тебе? - пролунав гуркітливий, з порикуванням сильний, важкий голос, а перевертень красномовно обвів поглядом грати.

– Ланцюги ти розірвати не зміг, – прошепотіла вона невпевнено, Марія сама не розуміла, навіщо з ним розмовляє.

- Ті ланцюги не йдуть у порівняння з цими ґратами, - промовив монстр і поклав свої величезні лапи на залізні прути.

Його кисті були понівечені, жахливими шрамами, погляд Марії мимоволі зачепився за них, як не дивно, в грудях проснувся жаль. Такі шрами - це слід величезного болю і страждання, вона знову пересмикнула плечима і підняла свої очі вище, зустрічаючись з очима перевертня, здригнулася, но очі не відвела.

- Що в тебе з руками? – прошепотіла дівчина.

- Це все, що тебе цікавить? – засміявся звір, оголюючи величезні гострі ікла. - Я думав, ти будеш питати, що я з тобою зроблю, або просити про помилування, - він спеціально клацнув зубами, бажаючи ще більше її налякати.

- А раптом мені пощастить, і ти не зможеш зайти сюди? - Невпевнено похитала вона головою, намагаючись вгамувати шалений стукіт свого серця.

- І що ти розповіси, відьма іншим, якщо тобі пощастить? - Замислено запитав монстр.

– Розкажу? – нервово засміялася Марія. – А що я можу розповісти? Мені й так тепер забезпечені нічні кошмари, а опинитися, крім цього, у психлікарні не найкращий варіант. Іди, - попросила вона його.