Остання знижка в передплаті!

Добрий день!

Сьогодні з гарною новиною - впродовж дня буде діяти знижка в 15% на книгу “Кохання тут зайве”. Остання знижка в передплаті, тому… для усіх, хто мав намір прочитати, чудова можливість придбати книгу за приємною ціною… 

Цікавий уривок:

Так він мене і застав, одягнену в цю шовкову непристойність, коли я красувалася перед дзеркалом. Я повернулася на звук, коли відчинились двері в кімнату.

Наші погляди зіткнулись у двобої. Я мовчала… мене охопило штормом емоції, від полегшення, що він таки з’явився, до обурення, від образи, що пішов так швидко, просто втік, до надії. Я чекала…

Мет стояв напроти мене, не відводив погляду… пізніше оглянув мене з ніг до голови. Важко зітхнув…

- Нам варто поговорити, — рівним тоном мовив він.

А я уже все зрозуміла… це кінець… моя казка закінчилась.

- Говори, — тільки й мовила я.

Почала більше прискіпливо оглядати чоловіка. Вигляд мав не з найкращих. Сорочка злегка зім'ята, розщібнена на кілька верхніх ґудзиків, волосся скуйовджене, на обличчі вже проглядалася щетина.

Чоловік втомлено провів рукою по своєму волоссю, мабуть, уже в тисячний раз за сьогодні. Підкрадалася думка, що він не зовсім тверезий. І коли він зрушив з місця, та попрямував до ліжка, яке зараз було завалене різним мотлохом, то його невпевнена хода підтвердила мої догадки. Матвій пив.

- Я сьогодні подав на розлучення. Через місяць усе закінчиться. – майже холодно сказав чоловік.

Погляд його був винуватий, ніби він вибачається переді мною, за те, що змушений говорити.

Я стою на місці… дихання мені сперло… здається я навіть забула як це робиться, вдих-видих… серце калатає десь в горлі, а до очей підкочуються сльози, проте там і застряють… я мовчу… переживаю той момент, коли моя надія-самогубець, таки завершує свою справу, робить крок у прірву і зникає назавжди.

- Марто, я… - певне хотів мені пояснити свою поведінку, та мені цього було не потрібно.

- Я тебе зрозуміла. Що далі? Як ми будемо жити цей місяць? – зібралася я, сподівалася, що голос мій не зірветься і я зможу вийти з цієї ситуації хоча б з гідністю.

- Краще нам повернутися до тих відносин, які були на початку. Ми ж непогано ладнали? – пропонує мені чоловік, але вже очі на мене не підводить, дивиться в підлогу.

- Гаразд. – коротко кидаю я, зараз довгі речення мені точно не вдасться мовити.

- Гаразд?! І все?! – здивовано і нервово мовить він, підіймається з ліжка та робить крок до мене.

- Так.

Матвій ще мить буравив мене поглядом, так наче чекав на іншу відповідь.

Певне думав, що я зараз закочу істерику, буду принижуватися, знову зізнаватися йому в коханні, якого він не просив, про що мене попереджав. Невже думав, що почну нав’язуватися, звинувачувати в байдужості… ні це не про мене. Зараз я рахую секунди, так хочу, щоб він нарешті залишив мене одну.

Зрештою схилив голову та тією незграбною ходою покинув кімнату… я видихнула тільки тоді, коли двері за ним зачинились. І разом з тим з моїх очей полилася злива сліз. Я не зупиняла їх, навіть не пробувала витерти. Все стояла на тому місці, схилила голову та плакала… жаліла себе, свою наївність, своє кохання, і збідоване серденько, яке віддала чоловіку, якому його не потрібно.

Я не знаю скільки часу я простояла там, пізніше трохи посунула те, що валялося зверху на ліжку, та вмостилася збоку… думала, що мені заснути не вдасться… та нервовий день, і таке ж важке його закінчення, дали свої плоди. Я заснула.

Ну… й автора знайдете тут)))