Русалка у сучасному світі! Моя новинка!

Слава Україні!

Не так давно я почала викладку книги у новому для себе жанрі — міське фентезі з приправою гумор!

Нестерпна русалка — ось як я назвала свій фентезійний роман!

З новин про нього так це те, що найближчим часом викладка глав буде кожного дня о 7 ранку!

А щодо роману? Це історія Еріки. Русалки королівської крові яка включила свої «хотілки» в результаті чого опинилась на планеті Земля, скинула свого хвоста, втратила магію, та на томість познайомилась з Біллом в якого і опинилась в машині зовсім голою. І тут починається сама веселість, тріпання мізків, галюцинації, або ж ні? Пізнання світу і різні проблеми.

Уривок з сьогоднішнього оновлення:

— Обережніше! — прокричав хтось біля мене в такій же залізній коробці, як та, де ми з Біллом плавали не так давно. — Тобі що, жити набридло?!

— Це погроза? — запалали мої емоції.

— Ні. Попередження! — виплюнув самець із заліза, а я оторопіла від його емоцій. Вони були такі жахливі, і, якщо відверто, я починала не лише злитися, а й боятися.

— Чому ви такий злий?

— У тебе курячі мізки? — зловтішно спитав він й окинув мене поглядом від хвоста до верхівки. — Повторюю ще раз! — прогримів він, наче грім перед дощем. — Забирайся з моєї дороги, а якщо тобі жити набридло, стрибай під колеса, але не моєї машини!

Я нічого не зрозуміла з того, що сказав цей самець. Але мені не потрібні були слова, я відчувала його емоції, які не дурять, на відміну від слів. Самець запросто розправився б зі мною.

— Не знаю, що трапилося у вас, але не треба поводитися як тупий восьминіг! — я чудово розуміла, що краще мовчки відплисти, адже кохання ще не знайдено і бла-бла-бла, але мені не сподобалося, що з моєю королівською величністю так поводяться!

— Що ти верзеш? — прогарчав самець і кинувся до мене. — Замухришка! — схопив за горло й глянув у вічі.

Все, що встигла зрозуміти, — так це нічого, але ось відчути… самця затягувало всепоглинаючий сказ, який випаровувався в міру його наближення до мене — він побачив мої очі, які почали горіти. Не сподобалися моєму королівському високості його дії, от і посмак. Сам накликав на себе мій гнів!

— Що за чортівн… — він так і не закінчив своєї репліки, як я відчула страх, який дуже швидко набирав обертів. — Відьма! — вигукнув він, коли побіг до своєї залізяки, після чого зірвався з місця з глухим свистом.

Я чудово розуміла, що зараз сталося: мене боялися. Точніше, не так: мене не розуміли, адже людей з такими здібностями немає, але водночас я не вважала себе порожнім місцем навіть у цьому світі.

— Ех... королівська кров, — хмикнула я і пішла вперед. — Ще б повернути мою силу, бо чужі емоції мені не до вподоби.