— Про що ти мріяла у дитинстві? — спитав мене мій чоловік.

Ми сиділи на напівзруйнованому кам’яному мурі, що огороджував старий парк, та дивилися вниз, на ріку, яка в цьому місці розлилася широким плесом і  відбивала в собі червону заграву сонця, що сідало за обрій, а ще — темно-фіолетові хмари, котрі ще були далеко, та вночі, безсумнівно, мали б принести грозу. 

Так дивно, що десять років минуло — а тут майже нічого не змінилося. Юра так само, як і колись, зірвав для мене кілька стебел білої виткої троянди, і я так знову, як у юності, умудрилася подряпати ними руки до крові.

 — Я хотіла бути актрисою, — зізналася, витираючи носовичком червоні краплі.

 — Справді? — він здивувався. — Ніколи не міг би тебе уявити на сцені…

 — Я настільки безталанна?

 — Та ні, просто ти завжди закрита, дуже рідко на твоєму обличчі можна побачити істинні емоції. А актори, вони ж одним поглядом чи усмішкою мають розповісти цілу історію…

 — Всьому можна навчитися, — філософськи мовила я. — Хоча ти правий, мені було б занадто складно грати чужі ролі в житті. Але у своїй уяві я роблю це постійно. Перевтілююся в інших людей і уявляю, як би поводилися вони в тій чи іншій ситуації.

 — То ти в нас Біллі Мілліган?

Я жартома стусонула його в плече:

 — Ти ба, який начитаний! А сам ти ким хотів бути? Може, космонавтом?

 — А от і не вгадала, — Юра підняв голову і замислено поглянув на небо, де вже сяяла самотня вечірня зірка. — Я хотів бути водієм-дальнобійником.

 — Дивна мрія! А чому саме водієм?

 — Мені здавалося, що це дуже цікаво — увесь час проводити в дорозі, бачити нові міста, різних людей... Можливо, в минулому житті я був мандрівником? Наприклад, Христофором Колумбом?

 — Або просто якимось циганом чи волоцюгою, — розсіяла я його  піднесений тон. — Недарма ти вмієш цілком професійно дурити людям голови…

Він якось дивно поглянув на мене і нічого не сказав.

 — Так добре тут, — продовжила я. — Мені б хотілося, щоб цей день ніколи не закінчувався. Отак би сидіти і дивитися на воду цілу вічність…

 — Поки по ній не пропливе труп твого ворога?

 — Та ну, в мене немає ворогів!

 — А я? Ти ж ненавидиш мене, правда, Ліно?

 — З чого ти взяв? — мені стало неприємно, що він порушив таку мирну, приємну розмову, вніс у неї ноти натяку на чергову сварку. — Може, ти приписуєш мені свої власні емоції?

Тут він мав би почати виправдовуватися: “Та ні, я нічого такого не мав на увазі!”

Але Юра  потер рукою чоло:

 — Може, й так… Я сам не знаю, що говорю. Давай закриємо цю тему…

В гущавині дерев, що стіною зімкнулися за нашими спинами, затьохкав соловейко. Там уже було напівтемно, лише небо на заході ще пломеніло загравою та десь далеко мляво погуркував грім. 

 — Юро, ти зовсім мене більше не любиш ? — наважилася я задати питання, яке так давно мене тривожило.

 — Та ні, люблю,— занадто швидко відповів він. Чи то мені тільки здалося, що в його голосі була нещирість.

 — То може, нам варто справді послухати твоїх батьків і  народити дитину?

***

Фантастичний любовний роман "Завтра буде вчора" — одна з моїх улюблених історій. Дія в ньому відбувається якраз улітку)) Трохи сонця і тепла, трохи романтики, трохи загадкових подорожей між світами і надії на те, що будь-яку безвихідну ситуацію можна переписати по-новому…

Запрошую до читання!

Книга безкоштовна.