Знаєте, робота в газеті з дитинства здавалася мені романтичною. На практиці... Ні, не буду розбивати рожеві окуляри старих романтиків. 

Хочу лише запросити до нового розділу книги "Газетярка для олігарха"
Сьогодні наша Аня буде налаштована рішуче покинути Остапа. Але це згодом. А поки запрошую на співбесіду у видання “Львів Пост”

Уривок
В довгому коридорі було темно, а з кабінетів стояв гамір.
Я стала біля дверей Ольги Вікторівни і поглянула на годинник. Без однієї хвилини десята.
Набираю повні груди повітря і відчиняю двері.
Ольга Вікторівна – жіночка під п’ятдесят. Мала біле фарбоване волосся закріплене на потилиці величезною, але дешевою шпилькою і була одягнена у світлу сукню-футляр до колін.
— Добрий день, — випалила я захекано, — Я на співбесіду.
Головна редакторка здивовано підняла брови. Вона стояла біля вікна з філіжанкою кави.
— А стукати Вас не навчили?
Її питання, ніби ляпас, через який я вмить перехотіла з нею працювати.
— Пробачте, — швидко опускаю очі.
Захитавши головою, як мої викладачі, яким не одразу вдавалося скласти екзамен – вона показала мені очима на стілець напроти її столу.

Я обережно опустилася вгамовувавши хвилювання.
— Ну, розповідайте, — вона втупилася в мене своїми блакитними очима.
Розповідати? Що?
— Я навчаюся на п’ятому курсі…
— Та це я в резюме прочитала, — перебила вона, — Чому саме «Львів Пост?»
«Тому що я відправляла своє резюме всім, кого лише змогла знайти в Інтернеті» - подумала, а натомість відповіла:
— Я з дитинства мрію працювати в газеті.
Вона здивовано підняла брови і розпливлася в усмішці.
— Справді?
— Так. Обожнюю аромат свіжих газет. Інформацію, яку ділять на рубрики, шаржі, карикатури, гороскопи…

Читати новий розділ