...коли авторка міняється місцями з героїнею...#9

Вітаю, любі читачі! Вас у мене вже 1000! Тобто, тисяча. Тобто, ціла ТИСЯЧА! З цієї нагоди хочеться написати лише одне слово: вау!))) Але ж ви знате, що на черзі рубрика «Коли авторка міняється місцями з героїнею».

(А для тих, хто не знає, пояснюю: з кожною новою сотнею відстежувачів моєї сторінки я знайомлюся, розповідаючи історію з власного життя. Ви можете погортати розділ "Блоги" на моїй сторінці і дізнатися трохи всього про мене з попередніх випусків цієї рубрики)

Цей допис мав бути про любові у житті Героїні і висновки, зроблені з них (погодьтеся, коли пишеш любовні романи щось таки маєш знати про любов). Однак час диктує свої умови. Тому буде про інше.

Народитися незалежною

Коли Героїня народилася у 1991-му, за півтора місяці після Акту проголошення незалежності України, лікарка в пологовому, передаючи її мамі в руки, сказала: «Незалежна україночка». Мама запам’ятала, але ще тоді навряд чи могла оцінити ці слова, як людина, вихована ідеалами комунізму. Тоді, у 1991-му тато Героїні (гуцул, родом з вільних Карпат) голосував на референдумі 1 грудня за незалежність, а мама (комсомолка, активістка, дочка затятого комуніста) – проти («таку країну розвалити!»). Зараз мама змінила погляди на діаметрально протилежні і з жахом згадує, яку промиту комуністичною пропагандою голову тоді мала, але вже нічого не зробиш.

Отож Героїня росла і постійно сперечалася. От серйозно, скільки себе пам’ятає, сперечалася з дідом. Він їй – про ідеали комунізму. Вона йому – про Україну і патріотизм. Буквально років з шести чи семи, ще нічого до пуття не розуміючи, звідкись вона знала, що все, що було до 1991-го – погано (до слова, Героїня дотримується цієї думки досі). Ймовірно, чула таку риторику від тата, але цього вона не пам’ятає.

Дідусь був членом компартії аж до її заборони у 2015-му, та й зараз, якщо з ним поговорити, ті погляди прозирають між речень. До слова, попри такі різні погляди, саме дідусь – та людина у сім’ї Героїні, яку вона найдужче любить слухати. Саме від нього вона набралася любові до читання, саме від нього перейняла звичку мовчати, якщо сказати суттєвого нічого, і ще багато чого від нього.

І загалом Героїня розуміє, чому в дідуся такі погляди. Бо якщо бабуся – з сім’ї виселених з Польщі українців, з сім’ї, у якій терпіти не могли все радянське і російське; якщо батьки тата – селяни-протестанти з самого серця Карпат, яким оці чотири літери – СРСР – залишилися чужими й незрозумілими аж до розпаду; то дідусь – теж з сім’ї селян, але поліських, і його перші спогади – про поганих «бандерівців», які зайшли до хати, де дев’ять малих дітей, і забрали хліб. Дідусю не довести про те, що то були переодягнені енкаведисти, не довести усіх жахів того режиму, та й чи треба?.. Важливо ж інше. Доводити це новим людям, тим, які тільки ростуть. Вони мусять знати, якими жахливими були радянська, перед тим імперська, а зараз є російська машина, щоб більше не потрапити в її коліщатка, не бути перемолотими ними.

Донечка Героїні теж народилася незалежною. І виросте незалежною. Зараз уся нація стоїть одним фронтом за те, щоб наші діти народжувалися і росли незалежними. Бо воля, незалежність у нашій крові, закладені у нас на ментальному рівні. І так буде.

Бо Україна понад усе.

P.S. Любі читачі, рада, що вас так побільшало! Дякую, що залишаєтесь зі мною і моїми героями! Дякую за зірочки, коментарі, нагороди! Я це безкінечно ціную!

P.P.S. Сподіваюся, ви чекаєте новинку? Вона вже от-от! Слідкуйте за новинами!