А яка психотерапія можлива у селі?

Доброго вечора!
На годиннику вечір неділі, а це означає, що книга "Психолог особистого призначення" поповнилася новим розділом.
Запрошую!



Уривок

Після смачного сніданку Вероніка з дитиною в слінгу поралася по господарству. З Дмитром я врешті познайомилася, але він виявився точнісінько таким, як я його уявляла: худорлявий, простий, сільський хлопець. Таких в селах хоч відбавляй. Розумію, що вони одружилися через дитину, але все ж я помітила закоханий погляд, який він раз по раз кидав на свою дружину.
«Він кохає її» — була впевнена.
Проте точно знала, що Вероніка ніколи би на такому не одружилася, якби не залетіла.

— Які плани? — запитав мене дядько Борис, який саме пив кисле молоко з великого кухля.
Плани? Єдине, що хотіла – ніколи не повертатися в Рівне, бо ж хто захистить мене від тирана-чоловіка?!
— Ніяких. Може Вам що допомогти потрібно?
— А мо й потрібно, — - він хитро посміхнувся.
І вже через мить маленька Елі носилася по просторому подвір’ї з маленькою собачкою Бобі, а я з лопатою відкидала у хліві гній.
— Дочка з дитиною, Дмитро працює, а я сам не можу. Легені, — винувато промовив.
— Та нічого, дядьку, — сказала з натягнутою посмішкою.
Гній з-під корови виявився для мене ще тим випробуванням. Суть процесу була в тому, щоб з пустого хліва, бо ж корови пішли на пасовисько, викидати гній через маленьке віконечко в стіні. Чим більше набираєш коров’ячого гімна в лопату, тим більше його сморід розносився хлівом і тим більше мені здавалося, що я вся ним просочуюсь.


Читати далі