Будь-яка жорстокість походить від слабкості

                                             Вітаю, мої любі!
Сьогодні мій настрій такий, як у головної героїні. Але замість ляпасів всім відомі рашисти. Але не будем про це зараз. Тримаймося!
Запрошую відволіктися до книги "Психолог особистого призначення"



                                                          Уривок

Погода сьогодні була сира і сіра. Через що я ще більше хотіла аби цей день закінчився. Небо затягнуло так, що не видко було і клаптику блакитного неба.

— Ой, — аж крикнула вихователька побачивши мене, — А Елі немає.

ЩО?

— А де вона? — питаю, а в самої серце з грудей вилітає.

— Її тато забрав.

— Який тато? Ми з ним живемо окремо.

Повнява брюнетка в широкій сукні, яка нагадувала скоріше мішок швиденько підбігла до мене.

— То ж він показав паспорт, а у свідоцтві про народження, яке Ви надали він зазначений батьком. Ми не мала права.

— Що Ви не мали?!

Мені здавалося, що земля пішла з під ніг.

— Йому дочка не потрібна. Він мене хоче назад заманити.

Вихователька невдоволено замахала головою.

— Це вже Ви між собою вирішуйте.

І направилася до інших діток в групі.

Не роздумуючи я швидко зателефонувала Міші.

— О, тепер ти сама мені телефонуєш, — почула його єхидний голос.

— Де Елі? — не стримувала крик.

Він почав сміятися.

— Ха-ха, моя люба. Вона з татком. Чи ти думала, що я просто тобі її віддам?!

По тілу пробіглася ніби током – злість. Як він смів?

— Мішо, тобі не потрібна ця дитина! — кричу, — Ти ж її мамі своїй залишиш. А в неї серце.

— Відколи серце моєї мами тебе турбує?

Звісно, маніпулятивні хвороби свекрухи мене не хвилювали, проте від радості вона точно не пищатиме від того, що Міша скине на неї малу. Я розуміла, що це лише маніпуляція, але… Я і дня не зможу без донечки.

— Поверни, а то я прийду з поліцією!

— І що ти їм скажеш?

І справді, що я скажу, це ж його донька!

За мить, не повертаючись на квартиру, одразу сідаю на маршрутку з однією пересадкою. Стою навпроти квартири свекрухи. Найбільше всього у світі мені не хотілося бачити її знову. Мені бракне повітря, а серце починає шалено битися. Невже це те, що люди називають панічною атакою? Збираю всі свої сили і натискаю кнопку дзвіночка.

Вже після першого «дзинь-дзилинь» мені відчиняє Міша на руках якого всміхається Елі.

— Ти дивись, мама прийшла.

Він одягнений у махровий халат, який я раніше до цього моменту не бачила.

— Мама, — Елі протягає до мене свої рученята і я хочу взяти її на ручки.

— Е, ні, — чоловік відступає крок від мене, — Мама більше тут не проживає. Хай іде, куди їй хочеться.

Читати далі