Весна, кохання і рекомендація

Слава Україні:)

За вікном усе квітне і так хочеться не думати ні про що. Лише про кохання. Тому читаю книги під настрій.

Сьогодні хочу запропонувати вам історію, яка змусить кожного задуматися перш ніж зробити крок вперед.

ПОВЕРНИ МОЮ ДУШУ

Шматочок:

— Ти забрав? ! — шепочу проковтуючи гострі шпильки жовчі. – Ти вирішив?! – невпізнанний голос. – Виродок, ти вкрав! – кричу. Мене трясе, в голові все перевертається догори ногами.

— Марто, — Кирил ловить мене за лікоть.

Навіть не зрозуміла, як опинилася біля Руслана. Нависла над ним зі стиснутими у кулак руками.

— Ти хоч знаєш, що я пережила за цей рік? – голос тремтить. – Знаєш? – знову кричу. Мене вивертає навиворіт від болю та ненависті. – Ти вкрав мою душу, мою донечку і сенс життя, — сльози градом котяться щоками, затуманюючи погляд.

— Марто, я розумію, — підіймається на ноги.

Кладе руки мені на плечі, які я вмить стріхаю, як гидливу ганчірку.

— Розумієш, — підіймаю кулачки, молочу по грудях захованих у синю сорочку. – Що ти розумієш, — не можу більше підібрати слів. Хочу прокинутися, покинути цей жах і прокинутися біля моєї крихітки.

— Але це ще не все…

Тільки зараз підіймає погляд наважуючись подивитися в очі.

Відчуваю, як мої груди ходять ходуном, ніздрі жадібно хапають гіркий кисень, а мозок просто не сприймає те, що відбувається.

— Аня захворіла, їй потребується пересадка кісткового мозку, але мій не підходить, єдина надія на тебе.

Руки опускаються від безсилля, коліна підкошуються, перед очима пітьма.

— Ти що верзеш, — мене підхоплюють двоє пар рук. – Ти що верзеш тварюко? – відчуваю, як захлинаюся власними сльозами. – Я змушу тебе заплатити за все. Гори в пеклі!

***

Навіть доля сама постійно зіштовхує нас, тож то не тільки я сам. Можливо, мені варто...

— Пообіцяй мені не шукати зустрічі з нею... Якщо ти все ще хочеш бути зі мною, Руслане, — тихо шепоче Соня.

— Давай поговоримо вдома, — злегка відсторонююсь. 

— Ти закоханий в неї? 

— Я її навіть не знаю, — зітхаю. 

— Не обманюй мене, — дивиться в очі.

— Вона мені подобається, але ми правда незнайомі. Я ходив до цього кафе, щоб побачити її, але ніколи не кликав до себе за столик до сьогодні. Просто фізичний потяг, іншого бути не може. Ми зовсім незнайомі.

Ніби кажу і правду, а звучить так, ніби виправдовуюсь. Не розумію, навіщо роблю це. Чи то за звичкою, чи то ще з якоїсь причини... Можливо, я просто не хочу робити боляче ані Соні, ані Марті. 

ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ