А що ви думаєте про вічне кохання?

Досить часто ловлю себе на думці, що справжнє кохання по нашим земним вулицям не ходить. Бажання жити в парі, ділити на чоловіче та жіноче у відносинах можна пояснити зручністю. Скільки логічних висновків щодо кохання, як фізичної та духовної потреби, що інколи сумніваюся у доречності таких слів, як "Вічне", "До скону", "В усіх життях".

Щоб заповнити порожнечу в середині, ми чекаємо великої справжньої любові. Як пояснює психологія, людина шукає тієї єдності, яку втрачає після народження, стаючи окремою особистістю. В цьому є сенс. Але інколи так хочеться вірити, що та порожнеча просто вільна частина душі, яка чекає своєї конкретної людини. Що кожен з нас приходить в цей світ до когось, і ми не самотні, навіть коли цього "когось" нема поряд, бо десь він точно є. І що це коротке життя не єдине, в якому є змога зустрітися.

Пам'ятаю як читала Баха "Міст через вічність" і не розуміла, чому почуття автора так глибоко в мені відкликаються. Я ж бо була за теорію зручності та логічних пояснень усього на світі. А книга розпочинається тим, що парубок чекає дівчину, яку ще ні разу не бачив, і навіть не впевнений в її існуванні, але точно знає, що на неї варто чекати. Це викликало іронічну посмішку. До якогось часу. Поки порожнеча в моїй власній душі не стислася до розмірів маленької крапки, а потім і взагалі розчинилася у почуттях. У почуттях до людини, яку я кохала і раніше, але не відразу змогла прийняти своє "Вічно", бо занадто керувалася логікою.

Тепер я пишу історії, в яких головним почуттям є далеко не пристрасть, а те саме "Вічно". Від якого вогонь в середині не лише палає, але і зігріває, даруючи сірим будням кольорове тепло. Про такі почуття моя нова книга Колючка для Біса. Буду рада, якщо заглянете.

Хотіла би почути, що кожен з вас думає на тему справжньої любові. Безкорисливої, абсолютної, вічної, яка несе свій вогонь від життя до життя та навіки поєднує одну людину з іншою. Може лише заради неї і варто жити?