Що робити коли минуле не відпускає?

Всім гарного вечора та приємного дозвілля!
Хочу повідомити, що в книзі  "Психолог особистого призначення" з'явився новий розділ. Тому запрошую до читання!


Уривок

Іноді вириваючись з пекла – воно переслідує нас.
Весь час єдиного, що хотілося –  жити без сперечань із собою. І ось, коли здавалося, що я вирвалася – Міша вирішив почати гру, на яку я від нього не очікувала.
— Я не віддам тобі дитини, — кричав він у слухавку, — Що ти можеш їй дати?
— А ти багато їй дав?
Від народження Елі не пам’ятаю, аби чоловік проявляв ініціативу посидіти з донькою. Він весь час був де інде, але не дома.
— Паскуда, — продовжував сипати образами, — Через тебе в мами серце болить.
— У твоєї мами завжди серце болить, коли щось іде не по її сценарію.
— Що? Та як ти…
Вибила. Продовжувати ці розмови не було сенсу. Єдине тішило, що у нас з Мішею не було спільних знайомих, тому минуло майже два тижні, а він досі не знав де саме я винаймаю квартиру.

— Знову Міша? — мама тихенько, аби не розбудити доньку сіла поруч.
Мені добре було жити з нею. Вона випікала пироги, готувала вечерю. Здавалося, що лише з нею я можу по-справжньому відчувати, що мене люблять. Від Міши про кохання чула багато разів, але щоб відчути… Ні. Напевно він не кохав мене ніколи. Це я закохана випускниця педагогічного факультету – піддалася пристрасті, яку він вміло називав словом «кохання»

— Так, — схиляю голівку мамі на плече, — Сам мені зрадив і виставляє винною.
У мами було вже де-не-де сиве волосся. Такий самий середній зріст і нормальна статура, як у мене. Не зважаючи на те, що вона проживала у селі, вона завжди тримала біля себе флакончик бюджетного аромату від компанії Ейвон. В селі використовувала його лише на свята, а тут у місті, як і всі "городські" – кожного дня. 

— Не зважай, — вона гладила мене по голівці, ніби маленьку, — Ти не винна, що покохала. Ми жінки часто закохуємось сліпо.
— Навіть ти? — підняла на неї очі.
— Я? — захитала головою, — Якось Бог боронив, — засміялася, — Твого батька я люблю, як раніше. Всяке було, але жодного разу він не посмів мене обізвати.
Лише зараз усвідомила, що мої батьки майже ніколи не лаялись при мені. Батько був флегматиком. Коли мама починала кричати через якісь дрібнички – він йшов до худоби, аби руки зайняти і на сварку не наражатися.
— Як він там, мамо?
Мама протерла краєчком хустини вологі очі.
— Добре, справляється.
— Ти плачеш?
— Ой, — вона махнула рукою.
Було зрозуміло без слів, що їй боляче за мене. Не такого життя вона хотіла єдиній дочці.


Читати далі