Емоційна новинка: "Поверни мою душу"

Любі читачі!

Я люблю читати книги о героях, які не змогли бути разом у минулому, зустрічаються через час, виправляють помилки й виборюють другий шанс на кохання. Особливо коли йдеться не лише про долю двох дорослих, а й про дитину. Для ніжних маленьких душ немає нічого кращого, ніж повна родина і люблячі батьки.

Вже скоро почнеться публікація саме такої моєї нової історії (Не)чужа дитина. 

А поки що я хочу запропонувати вам книгу, початок якої мене відразу зачепив. На вас чекають #заборонені почуття, #зустріч через час, #спільна дитина.

Він, вона і маленька дівчинка. Чи можливе у них спільне майбутнє?

ПОВЕРНИ МОЮ ДУШУ

Каміла Дані, Холод Влада

Шматочок:

– Ти забрав?! – шепочу проковтуючи гострі шпильки жовчі. – Ти вирішив?! – невпізнанний голос. – Виродок, ти вкрав! – кричу. Мене трясе, в голові все перевертається догори ногами.

– Марто, – Кирил ловить мене за лікоть.

Навіть не зрозуміла, як опинилася біля Руслана. Нависла над ним зі стиснутими у кулак руками.

– Ти хоч знаєш, що я пережила за цей рік? – голос тремтить. – Знаєш? – знову кричу. Мене вивертає навиворіт від болю та ненависті. – Ти вкрав мою душу, мою донечку і сенс життя, – сльози градом котяться щоками, затуманюючи погляд.

– Марто, я розумію, – підіймається на ноги.

Кладе руки мені на плечі, які я вмить стріхаю, як гидливу ганчірку.

– Розумієш, – підіймаю кулачки, молочу по грудях захованих у синю сорочку. – Що ти розумієш, – не можу більше підібрати слів. Хочу прокинутися, покинути цей жах і прокинутися біля моєї крихітки.

– Але це ще не все…

Тільки зараз підіймає погляд наважуючись подивитися в очі.

Відчуваю, як мої груди ходять ходуном, ніздрі жадібно хапають гіркий кисень, а мозок просто не сприймає те, що відбувається.

– Аня захворіла, їй потребується пересадка кісткового мозку, але мій не підходить, єдина надія на тебе.

Руки опускаються від безсилля, коліна підкошуються, перед очима пітьма.

– Ти що верзеш, – мене підхоплюють двоє пар рук. – Ти що верзеш тварюко? – відчуваю, як захлинаюся власними сльозами. – Я змушу тебе заплатити за все. Гори в пеклі!

***

Навіть доля сама постійно зіштовхує нас, тож то не тільки я сам. Можливо, мені варто...

– Пообіцяй мені не шукати зустрічі з нею... Якщо ти все ще хочеш бути зі мною, Руслане, – тихо шепоче Соня.

– Давай поговоримо вдома, – злегка відсторонююсь. 

– Ти закоханий в неї? 

– Я її навіть не знаю, – зітхаю. 

– Не обманюй мене, – дивиться в очі.

– Вона мені подобається, але ми правда незнайомі. Я ходив до цього кафе, щоб побачити її, але ніколи не кликав до себе за столик до сьогодні. Просто фізичний потяг, іншого бути не може. Ми зовсім незнайомі.

Ніби кажу і правду, а звучить так, ніби виправдовуюсь. Не розумію, навіщо роблю це. Чи то за звичкою, чи то ще з якоїсь причини... Можливо, я просто не хочу робити боляче ані Соні, ані Марті. 

ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ