Слава Україні!

Дорогі читачі, від щирого серця вітаю вас зі святом Благовіщення. Тільки радісних звісток, миру і добра. Сонця любові, надії та віри.  Ми переможемо зло і зовсім скоро зустрінемося з рідними! Віримо! Підтримуємо один  одного, підтримаємо хлопців, що охороняють нашу країну і курсуємо до Перемоги! 

Ще моя бабуся говорила, що Благовіщення велике свято і завжди в переддень готувала багато страв, щоб в цей день відвідати храм Божий та відпочивати в сімейному колі. Розповідала всім історії, добрі повчальні історії. 

Ось і я вирішила сьогодні, в тяжкий для нас час трішки потішити вас:)

Ще в жовтні я писала, що готую історію з співавтором і на Букнеті вона з'явиться в квітні. І вона буде в квітні, а саме  16 квітня. Я вже говорила про неї на своїй сторінці у фб, але сьогодні вирішила зробити блог і відкрити поки тільки назву, а співавтора будемо вичисляти разом ;)

Книга написана повністю, тож оновлення через день автори гарантують:)

Пропоную два шматочки один написаний мною, інший співавтором ;)

Марта:

Хочу прибрати рюкзак зі столу, але він вислизає і падає на підлогу.

Підтискаю зі злості губки та нахиляюся, щоб підняти. Двері аудиторії відчиняться, підіймаю очі та впираюся поглядом у відполіровані до блиску туфлі. Тягну поглядом вгору: блакино-темні штани на кант, розстебнутий піджак, з під якого видніється защеплена на декілька ґудзиків жилетка; ще вище білосніжна сорочка та краватка червоного кольору. Легенька щетина, гострі вилиці, пухкі губи та вже знайомі блакитні очі.

Серце пропускає удар, в горлі пересихає, тіло пробиває те саме, незрозуміле тремтіння, що й в кафе. Слова сказані незнайомцем звучать в голові, змушуючи серце тріпотіти.

Відчуваю як сором відбивається на щоках рум’янцем і швидко відводжу погляд. Дурепа нащо так розглядати?!

Втягую голову в шию, удаю, що не впізнаю чоловіка та повертаюся обличчям до трибуни.

Кожен його крок, як удар по моїй голові та оголеним нервам, а ще - як постріл в серце. Не можу второпати, що відбувається зі мною, коли знаходжуся поряд з цим чоловіком.

— Всім дякую, що прийшли, — говорить до всіх, але дивиться до мене. Заглядає прямісінько в душу, змушуючи тремтіти, як маленька, впіймана ластівка. Іскорки в блакитних очах затягують немов вири, не дозволяють відвести погляду та змушують тонути в чистому океані.

Час йде, він говорить, а я немов зачарована. Дивлюся, вивчаюкожний його рух, але не розумію жодного слова. Здається він говорить іноземною мовою.

Гарний, добрий, але зайнятий…

Руслан

— Марто, я хотів ще раз подякувати тобі, — кажу перше, що приходить в голову, коли наші погляди зустрічаються.

Дійсно  беру і зупиняю її, навіть не подумавши...

Нахиляюсь вперед, мало не торкаючись губами щоки, однак вчасно зупиняюсь.

— Дякую, — шепочу на вухо і майже одразу відсторонююсь.

Дивиться мені прямо в очі. Її погляд здається мені глибоким, як океан. Не розумію, чому відчуваю себе як загіпнозований, причарований...

Прядка волосся кумедно перекриває обличчя і я усміхаюсь. Рука сама тягнеться вперед. Торкаюсь прядки та закладаю дівчині за вухо, так і не відсторонюючи руки.

І тільки коли бачу, що вона червоніє, розумію, що напевно перейшов якусь межу.

— Було приємно знов побачити тебе, — щиро кажу, злегка відсторонюючись.

Дівчина лише киває, після чого розвертається і мало не кулею вилітає з аудиторії.

МИРНОГО НЕБА! ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА! ДЯКУЮ ЗА ВАШУ ПІДТРИМКУ! 

Ваша Каміла