Гайда на риболовлю з Колючкою та Нахабою!)))

Запрошую до теплої та затишної книги!!!


«НАХАБА В МОЄМУ БУДИНКУ»

Історія з почуттям гумору та серйозністю. Історія з глибокими почуттями та роздумами. Історія з пристрастю та ніжністю.
Запрошую до книги, яка захопить у свій полон.

Уривок.
 «Що? Що сталося? Я підскочила на ліжку, не розуміючи, що коїться. За вікном світанок. Дощ більше не падав, а от грюкання, яке мене розбудило і досі, лунало в моїх вухах.
   Я скочила з ліжка, і закипаючи від злості, відчинила одним ривком двері.
   — Ви остаточно розум втратили?! Ви бачили, що за вікном ще темно? Що вам від мене потрібно?
   Він дивився на мене і усміхався, наче сьогодні Різдвяний ранок з подарунками.
   — Пішли.
   — Куди?
   — Як куди? На риболовлю. Ми ж домовлялись.
   — Е-е-е ні-і-і. Я не домовлялась. Це ви вирішили за нас двох, але я нікуди з вами не піду. Тим паче на риболовлю. Ще й в таку рань. — Я похитала головою і хотіла зачинити двері, але ж цей Нахаба, як завжди зупинив мене. — Скільки можна хапати мене за лікоть?!
   — Скільки треба, стільки і буду.
   — Нахаба.
   — Ага. Я цю «пісню» від вас вже чув. Збирайтеся. Це буде цікаво!
   — А якщо я не піду, то що? — мої руки підперли груди і його погляд знову пронизував мене своїм теплом.
   Хай йому грець! Мені це подобається.
   — Я буду цілий день співати.
   — Не посмієте.
   — Спробуємо?
   — Ну що я вам зробила?! Чому приліпилися до мене?
   — Ви хочете, щоб я почав співати?
   — Ні.
   — Тоді чекаю вас через десять хвилин на ганку. — Він розвернувся і пішов.
   Хай тебе болото засмокче, Нахаба. Або хай риби з’їдять.
    Збиралась я рівно десять хвилин, і коли вийшовши на ганок, я подивилася у бік і побачила його, - моя злість кудись зникла. Він стояв, спираючись об міцний стовбур клена, і дивився кудись вдалечінь. Його прямий, трохи продовгуватий ніс говорив про те, що він справжній чоловік. Його волоссям грався світанок і мені дуже кортіло торкнутися і провести пальцями по каштаново-рудих прядках. Він був одягнений в гумові чоботи для риболовлі, штани кольору хакі і чорну футболку.
   Я оцінила.
   Не знаю чим він мене приваблював, але я не могла сперечатись з тим фактом, що так воно і є. Він приваблює мене.
   Домінік обернувся і спіймав мене на гарячому. Я відчула, як мої щічки вкрила фарба. Відчула себе підлітком, якого застукали за непристойним заняттям.
   — Привіт.
   — Привіт, Скарлетт. Ви гарно виглядаєте, але вам потрібно перевзутися.
   — Чому це?
   — Бо ми йдемо на риболовлю, а не в місто на шопінг.
   — І, в що ви, мені зволите одягнути? Ви, що гадаєте я купувала чоботи для риболовлі?
   — Оберніться.
   Я зробила так, як він сказав. На ганку стояли дві парі гумових жіночих чобітків. Жовті і зелені. Розміри різні.
   Підійшовши до них, я почала приміряти їх без зайвих реплік чи запитань. Жовті були якраз впору. Тож одягнувши їх, я спустилася до свого Лісоруба.
   Стоп! До «свого» Лісоруба?! Е-е-е ні, дівчинко, - ніяких «свого». 
   — Просто чарівно.
   — Чому ви, завжди всім не задоволені? Ви вмієте розслаблятись і радіти життю?
   — На світанку? Без кави? Ні. Не вмію.
   — Тоді я вас навчу.
   Мені кортіло щось буркнути йому у відповідь, але було занадто рано для баталій і… для риболовлі, але не для кави.
   Важко видихнувши, я спустилась з ганку і підійшла до винуватця мого ранішнього підйому.
   — Куди ми підемо?
   — Взагалі-то позаду нашого будинку, є озеро. — В його голосі лунав смішок.
   — Я знаю. — Хмикнувши, я попленталась за ним. — Ви б могли і без мене піти.
   — Навіщо відмовлятись від веселощів. — Він знизив плечима і усміхнувся мені через плече.
   — Не зрозуміла?... Це ви про мене? Я вам організувати веселощі маю? Зачекайте! Тобто я для вас в ролі блазня? — в цю мить я остаточно прокинулась і таке враження, що я випила п’ять чашок кави. В мені вирували лють та шок. Навіть для цього Нахаби це занадто.
   — Не зовсім так, але…
   — Нахаба! Мужлан! Лісоруб!
   Він обернувся на мене і його брова злетіла дугою.
   — Лісоруб?
   — Так!
   — Чому це?
   — Бо мені так захотілося. — Я опустила очі додолу і зупинилась.
   — Це через те, що у мене борода?
   — Ну…
   — Куца фантазія, як для письменниці.
   — Я нікуди не йду! — я розвернулась, щоб піти, але опинилась через дві секунди головою донизу. — Опустіть мене! — я забила кулачками по його спині. Люто гамселячи його, я просила опустити мене на землю, але він нічого не відповідав. — Відпустіть! Швидко відпустіть мене!
   Нарешті, кілька хвилин потому, він сказав:
   — Як дійдемо – відпущу.
   — За що мені таке?
   — Насолоджуйтесь природою… тишею… та мною. — Домінік засміявся».

КНИГА   "ФРАНЦУЗЬКИЙ АКЦЕНТ"(ТЕПЕР ЦЯ КНИГА БЕЗКОШТОВНА!!!)

СТЕЖИТИ ЗА СТОРІНКОЮ АВТОРА.

Моя сторінка в ІНСТАГРАМ

Моя група в ФЕЙСБУК

Моя сторінка ФЕЙСБУК