Треба чи ні?!

Слава Україні!

Останнім часом читаю мало. Вчора, наприклад, дочила книгу невелику на триста сторінок, яку почала за день до війни. Читала, поверталася не дуже розуміла сенсу, але зрештою дочитала і зрозуміла, що треба буде прочитати ще раз після перемоги. А ще мені порекомендували знайти собі психолога, щоб потеревенити, як кажуть відкрити душу. “Стрес та хвилювання тепер для українців, на жаль невід'ємна емоція” – сказала знайома італійка. І тут я натрапила на книгу від МАРТІН ШТАРК 

Вміють автори підбирати теми))) не так як я плетуся за Музом в нас з ним особливі стосунки)).

 Вирішила почитати і трішки зекономити пеньонзів (виявляється мати особистого психолога не дуже дешеве задоволення).

Так, я щось від’їхала від теми. Отож:

Анотація до книги "Психолог особистого призначення "

У моєму житті не все так просто, як може здатися, на перший погляд. Чоловік – віддалився. Свекруха – постійно пиляє. Але найбільше  тривожить те, що до тридцяти років я ніколи не працювала. Фінансово мене забезпечували спочатку батьки, а потім чоловік, хоча я маю вищу освіту. Щоб розібратися у всьому – звернулася до психолога. Але я і гадки не мала чим мені це обернеться. Мій психолог ніби магніт, без якого я вже не можу жити.

Шматочок:

Знову ранок. 

Всі мої дні протягом двох останніх років нічим не відрізняються між собою, тому для мене це був просто ще один нестерпний день.

«Дожити би до вечора» — пронеслося у думках.

На маленькій кухні моя свекруха Віра, або як я її називаю «мама» сиділа з філіжанкою кави і свіжою газетою. Вона була худорлявою, з рівною поставою і виглядала у свої шістдесят набагато краще, чим моя мама у п’ятдесят з хвостиком.

Запах кави пробудив у мені апетит і я не думаючи протягнула руку до пластикової хлібниці.

— Е, ні, — свекруха підняла догори свої перманентні брови, — Дитина ще не снідала, а ти поспішаєш.

Вона дивилася на мене так, ніби розглядала хробака.

Чесно кажучи, відколи родилася наша з Михайлом дочка я справді відчуваю себе хробаком у домі мами Віри.

Нічого не відповідаючи я поволі опустила руку. За звичкою налила молока у каструлю і чекала, доки воно закипить аби всипати туди манної каші.

— Де Елі? — запитала вона відпивши з філіжанки.

— Дивиться мультики.

Я знала, що буде далі. Сотні разів свекруха розповідала мені про шкідливий вплив смартфонів на дітей. Говорила, про опромінення, псування зору і руйнування нервової системи. Але зранку, коли я встаю і швидко тягну руки до дитини, яка кричить: «Мама, на учки» — не хочу нічого. Просто всуваю їй смартфон і хоч на мить залишаюся  з власними думками. Планую свій день, знаючи, що він все одно не піде за моїм планом.

— Чи ти геть дурна? — чую голос свекрухи.

ЧИТАТИ ТУТ

ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА! 

Ваша Каміла