Запрошую до читання моєї нової історії для дітей і підлітків!

***

Михась дуже любив весну. Той час, коли день стає довшим, починає яскраво світити сонце, а земля вкривається травою. Тоді до шпаківні, яку позаминулого року він разом із батьком повісив на старому горіху, повертаються птахи. А головне – можна ганяти м’яча до самого вечора, не переймаючись, що скажуть батьки.

Але до справжньої весни цього року, схоже, було далеченько. Дощовий грудень. Теплий і безсніжний січень. Навіть на Новий рік грязюка така була, що ногу не витягнеш. Лютий, як завжди, досить морозний і похмурий. А от березень відігрався за все, вирішивши, що він теж лютий. Його так і називали "лютий березень", бо з перших днів вдарили морози, а тоді потеплішало, та засніжило так, що у школі перенесли канікули. Якби не календар, ніхто б не повірив, що офіційно весна вже настала. А якщо раптом прилетять птахи, не знайдуть собі їжу. І хлопчик неабияк хвилювався через це, хоча нікому про те не казав.

Після трьох днів неочікуваної "березневої заметілі" нарешті розвиднилося, а між сірими пасмами проглянуло синє небо, за яким неабияк скучаєш взимку. Залишатися вдома у такий день, та ще й коли не треба вчитися, було просто нерозумно. І поки Михась вирішував, як провести сьогодні день, йому зателефонував однокласник Васько.

– Привіт, Михо!

– Привіт, Васько! Що робиш?

– До парку збираюся. Гайда зі мною!

– Чом би й ні! Я швидко!

Вони зустрілися на вході до парку, що неширокою смугою протягнувся вздовж берега Дніпра. Минулого року парк відремонтували, посадили молоді дерева, встановили нові атракціони. Не зважаючи на великі купи снігу, повсюди було багато люду. Градусник показував близько нуля, вітер ущух, а день обіцяв бути повним веселощів.

Михась і Васько майже одразу знайшли собі компанію і приєдналися до епічних баталій між двома сніговими фортецями. Набігавшись і награвшись у сніжки, та неабияк зголоднівши, вони попрощалися з хлопцями з сусідньої школи і смачно пообідали в кафе. Довгий і такий гарний день тривав. Додому повертатися не хотілось.

– А давай на річку підемо, – доїдаючи смажену картопельку, запропонував Васько. – Десь там мій дядька Володька рибалить. Прикольно буде, якщо ми йому бургерів принесемо.

– А давай!

Михасю і самому закортіло познайомитися з дядьком Володькою, про якого так багато розповідав Васько. До пенсії нині затятий рибалка був рятувальником і немало бачив за своє довге життя, бо поїздив ледь не по всьому світу.

Друзі вийшли на набережну. Ласкаве весняне сонечко час від часу ховалося за хмари, яких устиг чимало нагнати досить прохолодний вітер. Людей у парку помітно поменшало.

Васько уперто попрямував до берега. Михась не так завзято, як ще кілька хвилин тому, пішов за ним.

Удалині, на кризі, бовваніли маленькі людські постаті рибалок. Деякі примостилися майже на краю крижаного полотна. Посередині ріки вирувала темна смуга води, поки не широка, як ввижалося з берега, та вкрай підступна. Крига починала скресати.

Васько першим ступив на кригу, яка зблизька не видавалася білою, а була сірою і вкритою горбочками. Певно, підтавала під сонцем удень, а вночі знову замерзала.

Товариш озирнувся на нерішучого Михася.

– Ти чого?

– Та якось... – Михась знизав плечима, сам не розуміючи, чому вагається.

– Не дрейфь! Ми з хлопцями минулого року до самої середини доходили!

Аргумент подіяв: прославитися у школі в ролі боягуза геть не хотілося. Михась наздогнав однокласника.

Йшли обережно, бо підтала крига була дуже слизькою. І зовсім не міцною, якщо щиро зізнатися самому собі. То там, то там траплялися проталини, а в глибині проглядалися тріщини, де сходилися крижані брили, стикалися, ламалися і знову замерзали. Це вже не кажучи про те, що сама поверхня була настільки нерівною, що обоє встигли послизнутися по кілька десятків разів. Ще й сонце зовсім загрузло у низьких хмарах, від води теж повівало холодом.

Читати повністю - https://booknet.com/uk/reader/kazki-ta-opovdannya-dlya-dtei-b294308?c=3800515