Ідеальна ненависть чи кохання, буває?

Вітаю усіх, красунечки)) 

Тут одна авторка пише дуже цікаву історію, якою хочу поділитися і з вами))  Перше кохання, емоційність, бажання отримати все, скло і дуже багато цікавих подій))

Цикл: Неідеальні від Ема Ноель

                Неідеальна. Навчи мене кохати (книга 1)              

 Неідеальний. Навчи мене ненавидіти (книга 2)

(*якщо натиснути на обкладинки, ви перейдете на книгу)

#кохання і пристрасть #зустріч через роки #спільна дитина

Анотація до книги "Неідеальний. Навчи мене ненавидіти"

Уривок:

Я продовжую прибирати у кабінеті, намагаючись впоратися якомога швидше, тільки б не перетнутися з цим тираном знову. У мене пальці та коліна досі тремтять, і навіть балаканина маленької Марти не відволікає. І бувають же такі люди, від яких, навіть в очі не дивлячись, хочеться стиснутися у грудочку та стати невидимкою?

Закінчивши з прибиранням, скидаю свої речі в кишені фартуха і знімаю рукавички. Сказавши «бувай» Марті, яка буркоче, що я занадто швидко закінчила, штовхаю свою підлогомийну машину до виходу, нарікаючи на те, що вона така важка і повільна, коли знову відчиняються двері.

— Ви ще тут? — чую незадоволене позаду. І щось віддалено знайоме у цьому голосі змушує мене різко обернутися, замість того щоб відчинити двері і звалити геть.

— Чернов? — виривається раніше, ніж я встигаю усвідомити весь сенс цього слова.

— Лана? — не менш здивоване й розгублене у відповідь.

Це не може бути реальністю. Що ж це за спотворений всесвіт, де він у костюмі з голочки в кабінеті гендиректора, а я — у фартусі прибиральниці?

Той самий Чернов, якого я ненавиджу всім серцем, стоїть переді мною весь такий гарний у костюмі з голочки, і витріщається на мене, як на інопланетянина. Що, не чекав? Та я ось теж не чекала, що доля нас зіштовхне таким чином. Я мріяла про інше — дзеркальний світ, де я буду при всьому, а він — ні з чим.

За що, га?

Минає, напевно, хвилини дві, перш ніж його обличчя розслабляється, а за кілька секунд губи згинаються у злісній посмішці. Він робить лінивий крок у мій бік, а я дивуюся, як він змужнів, у плечах став ширшим, риси обличчя загрубіли, а погляд такий хижий, що аж мурашки шкірою.

— Не знав, що нинішня золота молодь так розважається, — цідить холодно. Навіть голос іншим став — жорстким, з металевими нотками та сталевим стрижнем. — Невже настільки всім переситилася, що вирішила спробувати себе у ролі прибиральниці? — вигинає брову, підходить ще на крок ближче.

Потім обходить мене, а я стою та поворухнутися не можу. У нього й справді аура такою важкою стала, що одним тільки поглядом обеззброює, знерухомлює, позбавляє волі та бере повний контроль у свої руки. Щось мені недобре стає. Коліна тремтять, і клубок підступає до горла. І перед очима мушки танцюють.

— Марто, піди погуляй, поки дорослі розмовляють, — ласкаво вимовляє, звертаючись до доньки.

Його голос цієї миті настільки змінюється, що вся напруга з мого тіла зникає. У пам'яті спливають ніжні дотики, ласкавий шепіт, спокій, який я відчувала колись поруч з ним. Колись мені було добре…

Грюкіт дверей змушує мене здригнутися, виринувши зі спогадів. Клацання замка повертає напругу в тіло. Якого біса він замкнув двері? Липкий страх сковує мене, а разом з ним з'являється нове, раніше невідоме почуття. 

— Ну так що, Лано? Як воно — твоє ідеально? — вимовляє з глузуванням. Підходить до столу, який я, розпластавшись перед ним, полірувала, і спирається об нього сідницями та долонями.

Я стежу за ним поглядом, повертаюся тілом. Так, як це потрібно робити, коли перед тобою небезпечний звір: не показувати слабину, бути напоготові, не повертатися спиною, не дивитися в очі…

— Чудово, як бачиш, — відповідаю, вперто тримаючи марку, не прогинаючись й не показуючи, як у мене все кепсько. Дивлюся на його руки.

Хоча до цього моменту я була впевнена, що у мене все добре.

— Боже, ти існуєш, — сміється Чернов, закинувши голову вгору. Дивлюся на його обличчя, розглядаю гарні губи, вигнуті у злій посмішці. — Навіть у мріях своїх не міг уявити, що все повернеться настільки... — спрямовує на мене погляд, у якому виблискує єхидне зловтішання. Розумію, що дивлюся йому в очі, але нічого вдіяти з цим не можу. Раніше мені подобалося зникати в тому світі спокою й затишку, що панував у його погляді. А тепер там тільки холод. — Шикарно, — цідить злісно.

І сміх у нього гарний. Не міг він зробити мені послугу і стати товстим, страшним й таким нікчемним, як я пророкувала йому?

— Намилувався? Задоволений? А тепер двері відчини, мені працювати треба, — не чекаючи відповіді, повертаюся до нього спиною і хапаюся за ручку підлогомийної машини. Штовхаю її у зачинені двері, демонструючи свій рішучий настрій.

Даремно повернулася спиною. Даремно…