У зоні досяжності

Вітання моїм любим,  найкращим у світі читачам))) Вибачте за тривалу відсутність і що не відповідала вам.  Все гаразд і я знову у зоні досяжності))  Так склалося,  що у мене зламався ноутбук((( підвів мене старенький вірний друг,  а в період свят ніхто за ремонт не брався.  Та ситуація більш менш вирішилася і сподіваюся,  що уже сьогодні ввечері потішу вас новою главою улюбленої історії Стосунки напрокат ,  а в наступні кілька днів надолужу згаяне.  Щиря дякую за розуміння і підтримку)) 

А поки що заінтригую маленьким шмаиочком і приємним кліпом. 

Щасливих вихідних))) 

По всьому периметру були розсипані пелюстки червоних і білих троянд створюючи м’який покрив на котрий навіть жаль було ступати. Стіни та вікна миготіли численними вогнями гірлянд, що звисали яскравим дощем сліплячи очі. По центру гордо розмістився давній квадратний столик, прикрашений новою білосніжною скатертиною із тонкого мережива. Його гострі кути зігрівало багряне полум’я байдужих пурпурових свічок. Відкоркована пляшка темного вина, два келиха і тарілка з полуницею завершувала романтичний інтер’єр. Красиво звісно, однак настільки банально і стереотипно, що аж замутило. Та головною  фішкою вечора був Ілля, що стояв збоку терпеливо очікуючи, поки я оціню результат його зусиль. Швидко ковзнула по ньому поглядом… як завжди ідеально випрасувана лляна сорочка, вузький сірий піджак вдало підкреслював міцну чоловічу статуру, ремінь і стильні світлі штани. Напевно я надто до нього звикла за цей рік, оскільки кімната вразила мене більше, ніж її власник.

- Ти когось чекаєш? - запитала так і не наважившись переступити поріг.

- Уже… - посміхнувся  хлопець тією самою фірмовою посмішкою, від якої ще недавно у мене коліна підкошувалися. А зараз тільки серце швидше калатає і то не можу з впевненістю сказати чи від побаченого чи від біготні по східцях. У мене, що виробився імунітет? Чи Стародуб таємно підсипав мені протиотруту у їжу? - Уже дочекався. - добавив прокашлявшись так і не побачивши від мене жодної реакції. 

- А де Вікторія? Чи це була просто спроба виманити мене сюди? - холодно запитала витримуючи його погляд. 

- Не зовсім… - похмурнів той, напевно очікуючи від мене інших слів. - З Вікою правда щось дивне відбувається зі вчорашнього вечора. Та ми поговорили і тепер я абсолютно вільний. 

Він розставив руки для обіймів та я продовжувала стояти на порозі переварюючи почуте. Очікуваної радості так і не відчула, навіть навпаки, якась пустота. Ні, ну зі мною таки щось не впорядку. Стільки разів у голові я прокручувала схожу мить і там все було так феєрично, вибухово, зі сльозами і перебиванням одне одного зізнаннями в коханні… а тут якось сухо, глухо всередині хоч у барабан бий.  Хтось із великих сказав, що після оп’яніння перемогою настає відчуття великої втрати. Тільки самого оп’яніння теж не було. А значить - це ще не перемога?

- Яніна. - він взяв мене за руку вириваючи із водоверті дум. - Квіточко моя… вибач мене. Все що було… воно вже у минулому. Тепер у мене нікого немає окрім тебе.

- Але у мене є… - тихо відповіла забираючи руку.

- Я розумію… - кивнув роблячи крок назад. - Тільки все це просто прикриття.

І тут я захвилювалася не розуміючи що саме він мав на увазі.

- Вікторія, Роман - це невдала спроба забути один одного. Я зробив величезну помилку і тепер мушу виправляти наслідки. Та це було жорстоким уроком… я зрозумів, що мені не вистачає тебе, - він схопив мене за плечі. - Твого запаху, твоїх розмов, твоєї турботи… ти така красива, що мені аж дух перехоплює і я готовий на все, щоб ти повернулася.  Кожні почуття проходять перевірку і тепер наші не здатне зруйнувати ніщо. Більше я навіть під страхом смерті не гляну на іншу, бо знаю, що втрачаю. Скажи… ти зможеш мене вибачити?

Він став на коліна і мене наче громом вдарило. Слова, поведінка, погляд - говорили про те, що хлопець направду розкаюється. Здавалося, ось він, момент заради якого я пройшла такий складний шлях, тільки хапай і тішся. А воно не тішилося… і відповіді у мене не було.

- Я давно вибачила тебе. - тихо промовила. - Практично тієї ж миті, коли застукала вас з Вікторією. Пробачила і навіть виправдала. Тому, будь спокійний… я вважаю, що кожен має право жити так, як хоче. - мій голос звучав наче з-під землі. Хоча я була абсолютно щира.

- Ти повернешся до мене? - хлопець повільно піднявся не розриваючи зі мною зорового контакту і відголоски почуттів таки поверталися обіцяючи, що все буде як і раніше. 

Ваша Євгенія Чернюх