Не любовний роман. Не жіночий. Навіть не сучасна проза напевно ахахахах)) Якщо ви на букнеті читаєте тільки кохання-зітхання, то не відкривайте цей блог і навіть не намагайтесь читати цитату!

Коли ж ми підійшли до майже новенької Kia Sportage, я був приємно здивований.

— Давай, сідай, — сказав жовторотик, підходячи до дверцят з боку водія і клацаючи кнопку відкриття дверей на ключі. — Таких машин на відділок виділили всього дві. Зараз вільна ця, тож поїдемо на ній, — додав і відкрив дверцята. — Подивимося, який ти спеціаліст, — останнє слово було сказано зі знущанням.

— Ти хоч водити вмієш? — усміхнувся я, сідаючи в машину майже одночасно зі своїм напарником.

Я і він? Напарники? Та ми скоріше повбиваємо одне одного, ніж прикриємо. Все ж, я сподівався, що мене припишуть до когось іншого.

Я подивився на жовторотика. Типовий світлий, прилизаний і стурбований. Той саме завів тачку і рушив з місця. Виїхав з внутрішнього дворика на дорогу.

Львів — доволі маленьке місто з дуже вузькими вуличками, але великою кількістю населення, тож затори тут — практично постійна справа, але зазвичай зранку та ввечері. Однак бувають і виключення: наприклад, в ніч з неділі на понеділок, а ще зранку першого дня тижня, коли у місто заїжджають фури. І щоб не нариватись на затори через фури, треба їздити маленькими вуличками: саме це зараз і зробив Аристарх.

— Аристарх, що за дивне ім’я, — пробубнів я вголос. — Батьки тебе зовсім не люблять. Треба ж було так дитині життя споганити...

— Що значить «споганити»? Ти ніфіга не розумієш, то краще б взагалі мовчав, — він мигцем глянув на мене, а потім знов перевів погляд на дорогу. — Вони дали мені це життя, і я їм взагалі-то вдячний. Тим паче це древнє та сильне ім’я.

— Ну так, з грецької «Арістос» — найкращий, а «архос» — керувати, — я кивнув, а потім усміхнувся. — Але погодься, звучить аж надто заумно, старомодно, і на додачу кумедно. Як взагалі вимовляти таке довге ім’я в критичній ситуації? — серйозно запитав я, а потім усміхнувся. — Треба придумати тобі поганяло.

— Я тобі не якась кримінальна шістка. У копів не буває «поганяла», — він аж скривився на останньому слові. — Можеш звертатися до мене за прізвищем.

— Точно, будеш просто Арі, — я усміхнувся.

— Що за «будеш просто Арі?» Я на таке не погоджувався! — малий коп подивився на мене, і саме в цей момент я відчув небезпеку.

Шосте чуття рідко підводило, тож я смикнув кермо, навіть раніше, ніж подивився у лобове скло, але ми все одно збили щось.

— Через твоє базікання ми когось збили! — пацан майже одразу вдавив гальмо та вискочив з тачки.

Копські мізки світлого...
 

Тепер ви знаєте, чому в звертаннях до читачів після перших глав "Вартових мороку" я називала Аристарха саме Арі))

Дуже хочу, щоб читачі читали не тільки мої любовні романи. Спробуйте щось нове, я обіцяю, що не підведу вас і наша з Анею книга буде вам цікавою. Ваша цікавість - найкраща підтримка нас для цього конкурсного твору!

Читати з першого розділу можна тут. 

Анотація до книги "Вартові мороку"

Ярослав: У мене життя — практично мед. Названий батько хоче зробити спадкоємцем, його донька у мене закохана, а син — ненавидить. Однак для моєї родини я зроблю все: навіть підставлюсь, щоб шпигувати за світлими. Але що буде коли доведеться обирати між порятунком світу та друга і порятунком родини? Навіть я ще не знаю відповіді на це питання.

Аристарх: У мене по життю і так купа проблем — в якого копа їх немає? Шеф — самодур, бабуся — мертва психопатка, чергова справа не розплутується, а хтось вчиняє на мене замах. Менше всього хотілось отримати в довісок до переліченого напарника-хулігана, який мене бісить і запевняє, що треба рятувати світ.

Влада Холод в ролі Ярослава Закревського, темного мага і шпигуна
Анна Пахомова в ролі Аристарха Ейсмонта, світлого мага-копа, вартового мороку

Читати з першого розділу можна тут. 

Або натискайте на картинку: