Відгадайте, звідки уривок

Привіт!

Зі святом Різдва усіх, хто святкує його сьогодні!

Я б хотіла до зимових свят провести невелику вікторину для знавців моїх творів. А присвячена вона буде першій зустрічі героїв. Для мене особисто як автора ( та й читача також) такі епізоди завжди були дуже цікавими і хвилюючими. Адже вони виступають початком цілої історії - такої таємничої і непередбачуваної загадки людських стосунків. Завжди розмірковуєш, що станеться далі, як складуться взаємини героїв.

Отож, зустрічайте перший уривок.

Підказка: це книга у жанрі фентезі!

Вона була одягнена в коротку шубку з лисячих шкурок, замотана грубою вовняною хусткою, на  ногах мала валянці. Походи до лісу за хмизом на розпал були для неї звичною справою. Такою рутинною, що очі знуджено ковзали по стовбурах сосен, упізнаючи, здавалося, кожне дерево за його особливими прикметами. Ось це — трохи викривлене, певно, йому бракувало сонця, заступили вищі сусідки. Ця сосна з химерною нижньою гілкою, що росла паралельно землі, і ніби припрошувала вмоститися на ній лісових мавок. Інша — могутня і  гінка, до самого неба, а коли підняти голову вгору й довго дивитися на те, як колишеться її крона — то можна було відчути, що ти тихо пливеш кудись разом із цією сосною, з усім дрімучим лісом, із всенькою повною див землею…

Втім, так розважатися краще все ж улітку. Бо зараз, по-перше, хустка заважає вільно повертати голову, а по-друге, мороз щипає за руки, підганяє — ну ж бо, Маріє, швидше збирай своє галуззя та повертайся додому, де матінка пече пироги і в маленькій хатинці поряд із лісом затишно пахне воском, сушеними травами і свіжим хлібним духом.

Санчата, які вона тягнула за собою, повискували полоззям, часом зачіпалися за корінь, що стирчав із землі, частина хмизу звалювалася на землю, і тоді дівчина зупинялася й терпляче підбирала його, зв’язувала шматком мотузки, хукала на червоні від морозу долоні та рушала далі.

Ще на одну галявину зазирне, там вітер наприкінці осені звалив суху деревину, і з неї було зручно обламувати гілки. Трішки хмизу дозбирає — і можна буде повертатися до хутора. Марія збадьорилася і навіть замугикала собі  під носа якусь пісеньку, передчуваючи швидке повернення в тепло і затишок.

Але несподівано слова застрягли в неї поперек горла. Дівчина судомно ковтнула слину і спинилася так різко, що санчата накотилися на неї і боляче вдарили по ногах. 

На галявині, чітко, як намальований, виділяючись на фоні засніженого віття, стояв вовк. Велетенський такий вовцюра, лобатий, кудлатий, з грізно вишкіреною пащею, Із якої капала слина. Він дивився прямо на дівчину і тихо гарчав.

Марія недарма виросла в лісі і знала, як себе поводити в таких випадках. Головне — не кидатися бігти і не повертатися до звіра спиною. Вовки не так часто нападають на людей — хіба що коли скажені або дуже вже голодні. Зазвичай, побачивши двоногу істоту, вони розвертаються і втікають у хащі. Але треба стояти непорушно і не виказувати страху перед хижаком.

Уяви собі, що просто зустріла великого  собаку. Так, він може загарчати , вишкірити зуби, показуючи, хто тут господар, але якщо ти не кинешся навтіч — він сам  не атакуватиме.  Подивиться на тебе трохи — і забереться геть.

Проте цей вовк зовсім не збирався втікати. Навпаки, він ще зловісніше ощирився та зробив крок назустріч дівчині. А раптом це звір-людоїд, який спробував людського м’яса? Там, на Півночі,не так далеко звідси, йшла війна, а де війна — бувають і загиблі. От коли звірина поласує трупами, то вже може й на живих людей полювати. Принаймні,  про це розповідала Маріїна мама, а вона багато чого вміла і знала.

Дівчині стало важко дихати. Вона відчула, як по спині, незважаючи на мороз, побіг струмочок поту.

 — Ти — мій брат, а я — твоя сестра, — забубоніла вона замовляння від дикого звіра, про яке теж розповідала їй мати. — Ось моя дорога, а он — твоя дорога. Ти йди своєю, а я своєю…

Вовк нахилив голову і, здавалося, уважно слухав. Проте із напрямком, який вона йому вказала тремтячою від страху рукою, погоджуватися не забажав. Зробив ще один крок уперед і загарчав. Замовляння не подіяло.

Марія, не повертаючись спиною до звіра, позадкувала. Дивно, але вона не кинула свої санки, тільки перемістила їх наперед себе — хоч і слабенький захист, та все ж одна думка про те, що поміж нею і хижаком є перешкода, трохи підбадьорювала її. Отак вона йшла, час від часу позираючи через плече, чи немає на стежці ніякої ями або пня, штовхаючи за собою санки, а вовк сумирно плентався поряд, не роблячи спроби напасти, але й не відстаючи. 

Далі стежка розгалужувалася на дві менші. Одна вела до хутора, де мешкала Марія, друга — до урочища, що мало недобру слову. Старші люди казали, що в день сонцестояння там збираються на своє свято лісовики та вовкулаки. Може, і цей звір — один із них? Хоче заманити її у своє лігво?

Її здогадка підтвердилася, бо, коли дівчина зібралася, як і раніше, задкуючи, звернути на рятівну стежину, що привела б її додому, вовк раптово загарчав і одним великим стрибком опинився в неї за спиною, перегороджуючи шлях до хутора.

 — Ой, мамо, — сказала Марія і з переляку присіла в сніг.

Вовк підійшов до неї зовсім близько і штовхнув носом у бік. Це виглядало геть так, ніби він звелів їй встати.

Дівчина, відсахнувшись, підвелася. Вона ніколи досі не чула, щоб вовк отак грався зі своєю жертвою, як кішка з мишею. Зазвичай, коли тварина бажала вбити — то вбивала швидко й без церемоній. Може, це й справді якийсь вовкулака, зачарована людина? 

Але що він від неї хоче?

 — Вовчику, любий, відпусти мене, будь ласка, — попрохала Марія, підводячись на рівні ноги і знову підтягуючи до себе санки, відгороджуючись ними від лютої ( як їй видалося) морди сіроманця. 

Але він знову зробив крок до неї і загарчав.

І Марія, як чинила досі, позадкувала в напрямку проклятого  урочища. Вона змерзла, її зуби цокотіли, очі перелякано бігали туди-сюди, видивляючись — чи не йде хтось лісом. Може, їй пощастить зустріти якогось подорожнього, і вовк злякається та залишить Марію в спокої?

Але навколо було порожньо і тихо. Ні  вивірка на гілці, ні дятел, ні інший звір чи птах не порушували білого снігового супокою. Марія все задкувала, з розпачем усвідомлюючи, що моторошне урочище, оточене темними похмурими ялицями, вже зовсім близько. І раптом вона об щось спіткнулася і шкереберть полетіла в сніг. 

Піднялася, злякано потрусила головою. Те, що вона побачила — шокувало дівчину ще більше. Прямо перед нею на стежці лежав мрець. Це був темноволосий чоловік у досить дорогому дубленому кожушку, але чомусь босий. Зі спини з правого боку у нього стриміло оперення стріли. 

Вовк, нахиливши голову, підійшов до тіла і поторсав його носом — точнісінько так, як кілька хвилин тому штовхав Марію. Може, це не вовк, а пес? — раптом подумалалось їй. Привів її до свого господаря. Але, здається, йому вже нічим не допоможеш…

Звір повернувся до неї і подивився, як їй здалося, з докором. 

Марія вже не боялася так сильно, але до мерця не наважувалася підійти. Поки вовк знову не вишкірив ікла і сердито не загарчав.

Тоді дівчина зробила крок уперед. І раптом побачила, що мрець… поворухнув рукою. Зробив такий жест, неначе збирався повзти. Але тут же його подерта і закривавлена, аж синя, долоня безсило розтислася.

Марія стала перед ним на коліна і обережно підняла його голову. Побачила, що це був зовсім молодий хлопець. Поклала долоню на шию і намацала пульсуючу жилку, як її навчала мама. Серце юнака билося, але його очі були заплющені і, здавалося, життя ось-ось покине його тіло. 

 — І що мені з тобою робити? — розгублено пробурмотіла вона. Потім її погляд впав на санчата. Якби ж незнайомець міг сидіти, то вона б спробувала дотягнути його до хутора. Проте зараз, коли він без свідомості, про те годі і мріяти. 

Марія спробувала припідняти хлопця, але він, незважаючи на худорляву статуру, був для неї заважкий. 

 — Прокинься! — вона поплескала його по щоках. — Як тебе звати?

Це було безглузде запитання, але вона почувалася зовсім розгубленою, тож нічого розумнішого не спало їй на думку.

Вовк згорнувся клубком осторонь них і байдуже дивився в бік урочища —  мовляв, я свою роботу зробив, а далі ви вже вправляйтеся самі.

Марія знову поклала голову хлопця на сніг, швидко скинула з санок хмиз і підтягнула їх впритул до пораненого.

 — Давай, піднімайся, — сердито вигукнула вона. — Чи ти хочеш тут замерзнути? Ти ж бачиш, я не можу тебе посадовити на санки! Маєш сам це зробити!

Раптом хлопець здригнувся і розплющив очі. Якусь мить він спантеличено дивився просто на неї.

Марія так зраділа, що в неї наче додалося сил. Одним рвучким рухом вона витягнула обважніле тіло на санки. Певно, пораненому стало боляче, бо він застогнав, а потім пробурмотів щось схоже на лайку.

 — Сядь рівніше, — скомандувала Марія, мотузкою прив’язуючи хлопця до санок. Він сяк-так підтягнувся і сів, каламутними очима дивлячись навкруги. Марія глянула на його босі ноги, що зовсім посиніли від холоду. Тоді стягнула з голови теплу хустку і закутала його.

 — Якщо дорогою не даси дуба, то, може, щось із цього й вийде, — констатувала вона. 

***

Здогадалися, що це за історія?

До речі, на цю книгу сьогодні до кінця дня діє знижка 25% - її можна придбати всього за 30 гривень!

***

А ще сьогодні опівночі - новий епізод із не менш драматичної, але вже не фентезійної, а реальної історії "Служниця"!

Хто ще не приєднався до гурту наших читачів - ласкаво просимо!