Привіт. Не знаю як у вас, а у Києві святом навіть і не пахне - мряка й туман такі, що хоч би сусідського собаку розгледіти, не те що віднайти святковий настрій) Ще й снігу не допросишся - ані Миколай, ані Дід Мороз, ані Санта не завозіть. Певно, у заторах стоять з оленями. Ну ті, що іноді за кермом))

Як ви вже зрозуміли - святковий настрій відсутній, натомість харний - аж пре))) Це могло б мене цілком влаштувати, якби не одне "але" - щось всередині муляє, що треба відчути наближення зимових свят і тд. Саме тому я й почала переглядати сторінки Букнету, щоб знайти цікавенькі тематичні історії)

Однією з них стала "Новорічна вітрина") Про неї сьогодні й розповім)

Головна героїня Марина - успішна й мала б бути щасливою по всім канонам. Однак різдвяне диво дає їй можливість заглянути у своє альтернативне життя, яка ставить під сумніви реальність щастя дівчини. 

У книзі багато свята, романтики, щасливих посмішок та ялинок)))

А ось вам і смачний кусь)

            – Досить! – заверещала Марина, розуміючи, що цим точно приверне увагу сусідів.

Проте крик спрацював. Двері «згасли», як і святкова вітрина, жалібно пискнувши перед тим. Проте калюжі на підлозі не випарувалися ні природним чином, ні магічним. До Марини долинув приглушений «бабах», і ще раз, і ще. Кольорові  блимання вилетіли з кухні. Марина войовниче підвелася й пішла розбиратися з …феєрверком. За вікном кухні небо розфарбовував феєрверк. Ніби ще й не час, але хіба людям заборониш. Хоча їм власне й заборонили, бо все те дійство надзвичайно шкодить тваринам, доводячи їх до смерті від «розриву серця». Та багатьом людям діла до цього немає абсолютно. В іншій би ситуації Марина як мінімум зафільмувала подію, але не сьогодні.

– Гаразд. Гаразд, – вона похлюпала назад в коридор. – І тобі я знайду пояснення, – кинула калюжі. – Трубу прорвало. Вікно відчинилося… і двері на балкон, – озвучувала вона версії доки ходила по ключа.

Обережно просунула металеву гілочку в шпарину, повернула. Вдихнула, видихнула й тихенько прочинила двері. Після чого їй довелося зажмуритися від яскравого денного світла, що відбивалося від пухнатого снігу. Нічого магічного. Просто зимовий хвойний ліс… і кілька снігових кульок, що летять прямо в обличчя.

– Мама прокинулася! – прокричали два щасливих дитячих голоси.

– Ой. Ми поцілили їй в обличчя, – театрально налякалася дівчинка.

– І що нам буде? – знизала плечима інша. – Вона нас все одно не дожене.

Дожену і змушу його з'їсти.

Та дівчинка виявилася права. І спроба Марини побігти призвела до того, що вона звалилася з дивану.

– Ой. Мама впала, – по справжньому злякалася дівчинка.

– Нічого страшного. Заповзе назад. Зате хоч снігу скуштувала. А то сидить на дивані як квочка. Скоро яйця почне нести.

Марина може б і прочитала малій лекцію про те, що їй варто рота з милом помити та саме в цей час була страшенно зайнята – перебувала в стані шоку. Її наразі хвилювали не стільки незнайомі агресивні діти, і навіть не зимовий ліс посеред її квартири. Найбільше її вразила неможливість побігти. Хоча з іншого боку все виглядало досить логічно. Як можна побігти коли в тебе немає ніг.

Марина заплющила очі, а для надійності ще й прикрила їх руками.

Прокинься. Негайно. Прокинься. Фройд з могили вилізе від цікавості. Театралка. Прокинься. Негайно.