Коли годинник проб'є дванадцять...

Привіт! 

Як і обіцяла, розповідаю трохи про нашу з Владою новинку — роман "Служниця"

Бачу, що вже багато читачів зазирнули до першого розділу і долали книгу до бібліотеки. Я б і сама на вашому місці так зробила, бо історія, розказана співавторкою,  мене зацікавила. Захотілося дізнатися — що буде далі з героями, як складуться їхні стосунки.

Як ви вже зрозуміли — ідея твору належить Владі, мене вона зацікавила, бо здалося, що тут дуже широке поле для фантазії.  Та й сама моральна дилема — коли героїню ніби розривають навпіл два протилежних почуття — пристрасть і прагнення помсти — не залишила мене байдужою.

Звичайно, тема не зовсім нова, вона не раз піднімалася і в літературі, і в кіно, проте тим цікавіша наша спроба сказати щось нове і оригінальне. Дуже сподіваюся, у нас це вийшло.

Поскільки перший розділ був від імені головного героя, і Влада в своєму блозі охарактеризувала його, то я зараз хочу в кількох словах зупинитися на постаті своєї героїні Марини.

Вона з небагатої, можна навіть сказати, не зовсім благополучної родини. Нічого в ній немає від традиційної ніжної і беззахисної Попелюшки. Проте є сильний характер і цілеспрямованість. Не буду поки що відкривати карти і розповідати, за що вона хоче помститися Владу, але причина досить серйозна. Така, що змушує її йти працювати служницею в дім свого ворога.

І тут почнеться найцікавіше… 

Але не буду забігати наперед. Читайте новий розділ "Служниці" вже сьогодні  опівночі ( в добрих традиціях казки про Попелюшку))

А ось невеликий уривок з нового розділу:

Хтось створений з каменю, інший — із глини, — 

Я ж ніжно сріблюся і сяю!

Життя моє — зміни, а звуся — Марина,

Я — вітряна піна морськая...

Я колись давно почула ці вірші по радіо. Не буду ручатися, що все запам’ятала правильно. Але подумала — хтось написав точно про мене. Про мої відчуття себе у цьому світі.

Правда, на морі я так і не побувала ніколи, бачила лише на картинках та в телевізорі. Коли я була маленькою, однокласниці хвалилися, як їздили відпочивати — хто в Затоку чи Залізний порт, а хтось — взагалі до Турції або Єгипту. Я ж одна не мала чим похвалитися. Ніколи не виїздила за межі нашого міста. Та й усе моє життя минало за маршрутом: дім — дитячий садок ( пізніше школа) — знову дім. Приводив і забирав мене брат, Сергій. Він був старший від мене на сім років, і мама повністю переклала на нього обов’язок турбуватися про мене.

         Батька у нас не було зовсім. Вірніше, наш сусід Володька сказав, що у Сергія був один батько, а в мене — інший. І обидва були “якісь наркомани”. За це Сергій зловив його і надавав копняків. 

           — А хто такі наркомани? — поцікавилася я, коли ми після екзекуції поверталися додому.

           — Ті, що в підвалі колються, або клей нюхають, — пояснив брат.

           — А який із них наш батько?

         Мені було п’ять років, і я вірила на слово усім, хто був хоч трохи старший.

         — У нас батько — розвідник, — Сергій дістав з кишені брудного носовичка і витер мені носа. — Знаєш, хто такий розвідник?

         — Ні.

         — Він такий крутий, як Джеймс Бонд. Працює під прикриттям…

 — А що таке “під прикриттям”?  — не зрозуміла я. Уявилася чомусь велика дірка в землі, як у фільмі про війну, а звідти виглядав мужній чоловік з рушницею.

— Це значить, що йому не можна розповідати про свою сім’ю і дітей. Бо тоді вороги можуть нас забрати як заручників. Тому ніхто не знає, що він наш батько. Але коли він повернеться після виконання завдання, то привезе нам багато подарунків, і буде скрізь ходити з нами. І в цирк поведе!

          — І дядька Колю прожене? — несміливо поцікавилася я...

***

Не забувайте підписатися на мене та Владу і додати нашу спільну книгу до своїх бібліотек ( а можна й інші наші твори прочитати, ми тільки за))

Сподіваємося, ця історія буде цікавою для вас і змусить не один раз затамувати подих, співпереживаючи героям.

Ми дуже стараємося для цього :)