Трішки піару для роману)))

Уже закінчений роман "Знову ми"

Довго думала яку ж то частинку роману опоблікувати. Вибрати мені дуже важко. Бо я ним дуже тішуся, оскільки це перший настільки довгий твір, який я закінчила))). І я досить не скромна жінка, що таки пишаюся цим)))!!! Тож поділюся найскладнішим розділом, що дався мені в написанні... пам'ятаю - я кілька разів за нього бралася, та все ніяк не могла написати, вже думал цифру цю викинути, та все ж:

Розділ 13

Заходжу в приймальну, Таня аж підскочила на кріслі, від мого голосу.

- Плутар  в себе?

- Алін, він не один.

- Байдуже. - довго не думаючи, відчиняю двері його кабінету, поки не передумала заходжу.

Стас дійсно не один, і спиною до мене сидить Потоцький. До якого мені, на цей момент і діла нема. Дивлюсь на Станіслава. Він усе розуміє... Потоцький, котрий уже повернувся в мою сторону, хмикнув і вийшов з кабінету.

Як тільки за Максимом зачинилися двері, не стримавшись, кинула в Стаса зім'ятий папір, який ще недавно так гарно ховався у листівці.

- Твої слова мене не зачепили. Тобто навпаки, таки так... Тільки не з тієї сторони, що ти думав. - Починаю я, зовсім себе не стримуючи в емоціях, і голос мій набирає найвищих нот, на які здатен.

- Аліна, я...

- Заткнися, і слухай мене. Ти, нікчемо! - виплюнула йому ці слова. Бачу не подобається..Та що ж, я його маячню прочитала від початку до кінця.

- Охолонь, Аліно, бо ти будеш жаліти за свої слова. - підводиться, і плавними рухами виходить з-за столу, наближаючись до мене. Наче хоче дику тварину обійти, чи приручити.

Хоча в мені зараз і скаженіє дикунка. Усе на раз повернулося — ті почуття, та біль, що розривала мене, той відчай який я переживала, моє розбите серце, котре ще довго оговтувалося після його зради. А це була зрада в чистому виді, хоча ніякої іншої жінки і не було, ніхто третій не вмішувався в наші почуття. І від цього було ще гірше. Розуміти, що він кинув мене просто так, коли вечір перед тим ніжився зі мною у ліжку, коли вже знав, що це наша остання ніч, а я думала, що наше спільне життя ще все попереду.

Цей, навіть не знаю як його, можна назвати, покалічив нас обох...

- Не підходь до мене. Я і знати тебе не хочу. Мені не потрібна була ця інформація — киваю я на зіжмаканий папірець, що сиротливо валяється на підлозі. - І ти мені не потрібний.

Стас мовчить... дає мені виговоритися.

- Про який шанс ти говориш?! Ти справді думаєш, що заслуговуєш хоча б на те, що я взагалі поряд з тобою стою?! Ти вирішив за нас обох, не спробував навіть поборотися. Так ще й на закінчення принизив мене, зрівнявши з прибиральницею, з якою виявилося зручно спати. Ти розтоптав наші стосунки, і просто їх знецінив.  Як тобі язик повертається говорити, що коли-небудь ти кохав мене? Коли б кохав, то ніколи б не сказав мені тих слів, після котрих я відчувала себе останньою довірливою дурепою. Ти принизив мене, змусив відчувати себе невартою любові!!! Що дивишся, думаєш легко мені було тоді? Думаєш я вже на наступний день вдягла гарну сукню і пішла підкорювати чоловічі серця? А ти собі поїхав, і гадав зараз все собі налагоджу, а потім Алінці подзвоню?

- Ти не знаєш про що говориш...

- Знаю, зараз я говорю про себе...І мене абсолютно не цікавить, як ти, бідний, страждав...ТОМУ ЩО ЦЕ БУВ ТВІЙ ВИБІР!!! - кричу. - Не мій, я приймала обставини такими, які ти мені описав, і це також був твій вибір.

Сама не замітила, що вже стояла на проти нього і тикала вказівним пальцем йому в груди.

- Ненавиджу тебе. Чуєш? Ненавиджу!!!! І ніколи, НІКОЛИ ТОБІ НЕ ПРОБАЧУ.

Стас хватає мене за руку і ривком притягує до себе намагаючись поцілувати.

Та, ці голлівудські сцени не про мене. Вириваюся і щосили б'ю його по обличчі долонею. Відчуваю неабияке задоволення. І не стримуючи себе починаю лупити куди дістаю, в плечі в груди. Мабуть, якби могла, то роздряпала б йому обличчя. Та, до цього не доходить.

Стас дає мені спустити пар, і коли я не бачу, з його сторони ніяких емоцій сама помалу починаю заспокоюватися. Він пригортає мене до себе і гладить по волоссю та плечах, наче, маленьку дитину.

А я себе зараз такою почуваю. Маленькою і беззахисною. І хотілося б нічого не відчувати, та старі рани відкрились, шви розійшлись і усе, що було так гарно поскладане і приховане від чужого ока, вирвалось на зовні. Точніше, витягли із зусиллям, хочу сказати...

Я вже, тихенько, плакала в плече Плутара. Не знаю, скільки часу пройшло, перш ніж я зовсім заспокоїлася. І скільки, я так простояла обійнявшись із ним.

Та ніщо не вічне...

Спокійно вивертаюсь із кокона його рук. Відходжу на деяку відстань

- Я прошу тебе дай мені спокій.

- Якщо ні, то що?

- Якщо ти цього не зробиш, то я звільнюсь. Будь ласка, не руйнуй мені життя в друге. "Нас" уже ніколи не буде.

- Я тебе почув. - повертаюсь і спокійно виходжу з кабінету, наче кілька хвилин тому це і не я тут істерику влаштовувала.

В приймальні натикаюсь на співчутливий погляд Тані та абсолютно спокійний Потоцького, який сидить напроти неї та п'є каву.

Як же ж соромно! Та, навіть, на банальне вибачення в мене сил немає. Йду до себе в кабінет. Забираю сумочку і ключі від машини та іду на вихід.

Ось так...Скорочу собі робочий день.

Не професійно. Я знаю, та не можу змусити себе залишатися з ним в одній споруді. Зараз, як ніколи, хочу, щоб нас розділяв океан.