Книга, від якої не відірватися ("Еліта")

Вітаю, мої любі!

Сьогодні я до вас з рекомендацією однієї книги, від якої неможливо відірватися. Книга, де головний герой викликає тисячі питань, де головна героїня напрочуд сильна, а їх протистояння - збиває з ніг.

Алекс Яровий – хлопець у всіх сенсах bad boy. Він виховувався з дідом, який не визнає людей нижчих себе за статусом. Він ненавидить головну героїню за її статус сироти за те, що вона подобається йому, і його тягне до неї попри всі принципи. Аврора Багірова – героїня, котра викликає повагу. Не зважаючи на юність, вона сильна і вперта. Вона опирається поведінці Алекса, який ненавидить її тільки за те, що дівчина сирота. Завжди гідно відповідає. Але водночас розуміє, що він, як і вона, без сімейної любові все своє життя. Давид Шейтер – друг і підтримка Аврори. Він той, хто захистить, підтримає, та простягне руку допомоги. Хлопець з еліти, але ненавидить таких, як Алекс. Читайте, щоб дізнатися, що ж буде далі. Ви знаєте, у Стефанії просто не буває)))

Анотація до книги "Еліта"

Мені пощастило, я потрапила в школу молодої еліти, отримавши можливість змінити своє життя. Тільки ніхто не попередив, що жити доведеться в оточені мажорів, які у будь-який спосіб хочуть принизити та знайти твоє слабке місце. Ніхто не сказав, що тут я зіштовхнуся з хлопцем, з яким мене змусять проводити час разом. Він був проти. Саме тому зробив усе, щоб перетворити моє життя на пекло. Він ненавидів мене. Знищував морально. Принижував. Тому що міг собі це дозволити, вважав себе елітою і мав на це право. Мені ж залишається два шляхи: довести йому, що він помиляється, або підтвердити його думку та впасти на дно… Одне я знаю точно - наша ненависть настільки сильна, що нею можна зруйнувати Всесвіт.

Оновлення пн, вт, ср, чт

Ловіть смачний уривок:

Б'ю кулаком в стіну. На плитці залишаються червоні сліди. Цівками стікають вниз, малюючи криві лінії. Якого біса, а? Навіщо зупинився? Для чого наздогнав її й почекав поки майже нікого не буде? Хіба мені не насрати на все? Вона мене прикрила. Тупа ідіотка Багірова! Прикрила! Ніби її хтось просив про це. Впираюся руками в стіну, опускаю голову й стою під крижаною водою. Мені погано. До тремтіння в нутрощах. Мене вивертає назовні, ніби хтось не правильно малює цей світ, цю реальність. Болю немає. Там же лише порожнина. У місці, де жила душа. Але у ній...у ній біснуються демони. Вони мають простір. Виють. Насміхаються. Підкидають обличчя Аврори, вишукуючи у пам'яті, й змушують дивитися. Тепер я давлюся бузком. Вони мстять за те, що давилися, коли цілував її. Я готовий виблювати її весну. Але не хочу. Занадто солодка вона. Через це ненавиджу ще більше. Клята сирітка. Яке вона має право бути у моїй голові? Хто дозволив?

***

Від погляду Ярового стає погано. Я втискаюся у стіну й тільки зараз розумію, що злетіло з мого рота. Гнів змішується з ненавистю і...співчуттям. Я не повинна співчувати йому. Тільки не йому. Але співчуваю. Ні, не виправдовую вчинки й поведінку, просто… коли твоя сім'я зламана, ти такий же.

— Будь покірною вівцею, Багірова. Вір усьому, що кажуть в ЗМІ, — Ледве не ричить він. — Якщо я ще хоч один раз почую з твого поганого рота слова про свою сім'ю, я за себе не відповідаю, Сирітка. Тобі ясно? — Сичить загрозливо.

— Ясно? — Вмить опиняється поряд й струшує за плечі.

— Інакше, що? — З викликом. Знаю, варто зупинитися. Його очі вже давно подумки вбили мене, випатрали. В його думках я лежу мертва у канаві. Там, де за його логікою мені й місце.

— Знищу тебе. — Вбиває поглядом. Вкотре. — Тебе і всіх хто скаже щось про мою сім'ю.

— У мене хоча б немає нікого. Я не шукаю любові сім'ї. А ти? Тебе люблять? Судячи з поведінки, ні. — Відрізаю. Срібло в його очах перетворюється на лезо. Він дивиться так, ніби не може повірити в те, що я не замовкла.

— Хочеш залізти у мою голову, сирітка? — Сичить напружено. — Думаєш, що я просто розбещений хлопчик, який біснується від надлишку грошей і страждає через те, що татко не хвалить його?

***

Це точно не симпатія. Він ненавидить мене, це видно неозброєним оком. Алекс грає на моїх слабкостях, вивчаючи їх крок за кроком. Зробить усе, щоб ранити мене сильніше, завдати болю такої сили, щоб я задихалася від нестачі кисню. Він викличе зиму, якщо буде потрібно, аби тільки зламати. Я зроблю так само. Моя ненависть до цього хлопця заслужена. Він сам її шукав і знайшов. Словами, вчинками, поглядами, навіть дотиками. Тому що після слів, що я помру за дозу у канаві, що я сплю з кимось, що я гидка, що мама не навчила мене...йому немає прощення.