Доброго ранку☕

Хочу поділитися з Вами сьогодні ще однією цікавою книгою. Нажаль останніми днями часу читати немає, але вчора ввечері я просто залипла на книгу. Скажу відверто мою увагу привернула анотація. Спойлерити не буду, рекомендую кожному особисто поринути в цікавезну книгу від

 ЄВГЕНІЇ ЧЕРНЮХ 

Анотація до книги "Шепіт вітру 2 або ти для мене більше ніхто "

Всі знають поговірку "Хто минуле згадає, тому око геть". Однак мало хто знає продовження "а хто забуде, тому обидва". Кажуть минуле в минулому і не варто його ворушити. А що робити, коли воно само тебе наздоганяє. Хапає за руки, ставить підніжки... Заставляє знову і знову повертатися туди... Назад... Де було так солодко і так гірко. Де щастя заливало з головою, а біль рвала на шматки...
- Я - Катерина Ясиновська. І я його більше не люблю. Я залишила його в минулому. Тільки він здається цього розуміти не хоче.
- Я - Ігор Мороз. І я теж її більше не люблю. А ще знаю, що ми обидва щойно сказали неправду.

І звісно маленький шматочок:

Підіймаю важке дерев'яне крісло, що стоїть на веранді перед будинком і з криком жбурляю ним у вітрину котеджу. Наче в уповільненій зйомці спостерігаю, як дрібні уламки прозорого скла розлітаються у всі сторони, падаючи на землю. Легше не стає і напевно вже не стане. Коли я відпустив її вперше, у мене ще була надія, але зараз я розумію, що це кінець.Чорна роз'їдаюча дира поселяється в моєму серці затягуючи туди всі почуття, емоції і думки. Я не хотів, щоб вона пішла, я просто не міг більше тримати її насильно, знаючи, що вона посміхається мені, цілує, лише через страх за власну фірму. Я думав, що зможу повернути її почуття, показати, що можу все виправити, однак знову потерпів поразку.

Правий був Жук, на гнилому корінні нічого доброго не виросте. Я ж практично зізнався їй, що люблю, а вона... Опускаюся на траву у якій навіть цвіркуни замовкли, вшановуючи мої надії і сповідання хвилиною мовчання. Ніч повільно осідає на землю наче бажаючи злитися з темнотою всередині мене і знищити цю оболонку, що називається тілом. Витягаю з кишені телефон, переглядаючи вчорашні фото, зроблені у парку. Щось нестерпно пекуче ворушиться в грудях і хочеться розтовкти апарат, який показує мені її щасливий, люблячий погляд. Заплющую очі і чую як біля мене завиває сильний поривчастий вітер і шепоче її голосом "Стій... зупинись... почекай... озернись... не тікай...не біжи, усе відклади і секунду чи дві ти мені приділи... Розкажу я тобі, як мовчать солов'ї... " - Замовкни! Замовкни! - кричу йому, розмахуючи руками, бажаючи прогнати з перед очей це марево, що він навіює. Та він лише ще гучніше посвистує, кружляючи навколо, наче насміхається.

Приємного читання

Ваша Каміла♥️