Якби ж то життя було ніби чисте полотно і людина могла власноруч обирати фарби й створювати пейзажі. Та буває так, що чиясь незграбна рука заляпує полотно чи зриває його зі стіни. Тому може й добре, що життя це не полотно. Та все ж ми здатні самотужки наповнити його яскравими фарбами та п'янкими ароматами. Дізнайся як це вийшло в Олени. Читай надзвичайно ніжний та емоційний роман  Тетяни Котило 

"Аромат лаванди".

Анотація до книги "Аромат лаванди"

Що змусило Олену покинути заможне столичне життя та переїхати в Богом забуте село? Яка криється таємниця за доброю усмішкою дівчини? Чи зуміє Олена врешті побороти демонів минулого, які її досі переслідують?

Ароматний шматочок:

Олена зірвалась з ліжка, їй знову наснився жах. Все повторювалось раз у раз - ліс, болото, мертва тиша, відчуття великого страху. Та наймоторошнішим були очі чоловіка, якого вона вважала мертвим. До самого ранку Олена не зімкнула очей, вона намагалась не думати про минуле, не згадувати ті жахливі події, які змінили її життя назавжди, проте кожного разу моторошні сни повертали бідолашну назад. Можливо, якби вона з ким-небудь поділилась своїми переживаннями, то б їй стало легше. Але як зізнатись комусь про те що вона вчинила. З важкими думками Олена підвелась та пішла готуватись до приймання гостей.

*

День обіцяв бути сонячним та спекотним. Тутешнє життя з самого ранку вже вирувало. Порання на городі, господарство, випасання худоби, не залишало місця для нудьги.

Олена, вийшовши у двір, вдихнула повітря, тут воно було якесь особливе, інше, чисте з присмаком свободи. Помітивши пані Марію, біля гостьового будинку, дівчина поспішила до неї.

- Ну, що Оленко, готова до роботи? Дивлюсь, якась ти невиспана, он синці під очима.

- Погано спала. Минеться, пані Марію.

- Ну яка я тобі пані. - нагримала жінка.

- Вас тут усі так називають.

- Та вони то називають, тільки якби я була справжньою пані, чи жила б тут, а не на Мальдівах чи ще деінде?!

- Хіба щастя в тому, де ти живеш і хто є за статусом. Головне душа, і яка ти людина.

- Добра ти, Оленко. - промовила пані Марія. - Така ж як і твій батько.

Жінки не зчулись, як промайнуло дві години, й прибули перші в цьому сезоні туристи зі Львова. Компанія з 12 осіб своїм сміхом та жвавими розмовами швидко заполонила увесь простір. Молоді люди отримали ключі від котеджу в якому зупинились на 5 днів та побажання гарного відпочинку від пані Марії. Жінка за всією метушнею не помітила, як Олена при вигляді гостей змінилась на обличчі й швидко поспішила додому.

Дівчина зачинила за собою вхідні двері та кинулась до кухні. Наливши собі води вона випила все відразу. Дівчина схопилась за голову, намагаючись прогнати спогади, які знову з’явились. Просидівши до вечора в будинку, Олена не поспішала нікуди виходити, аж раптом хтось постукав у двері. Нічого не залишалось, як відчинити.

- Привіт, подружко. - на порозі стояла молода дівчина з цієї самої компанії, що нині заселилась. - Не запросиш? Все-таки сто років не бачились.

Між дівчатами запала напружена тиша. Нині, коли Олена впізнала в одній серед дівчат свою давню подругу Аліну, спогади, які вона понад усе прагнула забути, знову сколихнули душу.

- Не бійся, я з добрими намірами. - поспішила заспокоїти дівчина не на жарт стривожену Олену.

- Проходь. - нарешті промовила Олена. - Не очікувала тебе тут зустріти.

- Взаємно. І, як тебе сюди занесло? Я думала, ти десь відпочиваєш на Балі, Мальдівах чи куди тепер возять таких, як ми з тобою? - з гіркою усмішкою запитала гостя.

- Тобі, що нічого не відомо?

Дівчина заперечно помахала головою.

- Аліно, я сподіваюсь тобі можна довіряти? - Олена пильно поглянула на давню подругу.

- Раніше ми довіряли одна одній. Нічого, з цього часу, Оленко не змінилось. Хіба, що ми з тобою.

Олена більше не могла тримати в собі те що турбувало стільки часу, а побачивши Аліну, яка колись виявилась чи не єдиною небайдужою людиною до її долі, врешті розповіла, що з нею відбулось.