Нелюбляча людина ніц не чує…

Не пам’ятає дат важливих, твоїх слів.

Лиш серце любляче красиво інтонує…

І навіть знає колір твоїх снів.

Знаєте, історії бувають різними… із захоплюючим сюжетом чи казковими героями… сучасними чи про далеке лицарське минуле. Але зовсім недавно я натрапила на, здавалося б, доволі просту книгу про… життя. Життя, яке воно є, без прикрас і коректур. Із реальними проблемами і людьми, що мають свої слабкості. Можливо в ній ви побачите себе, або свого близького… та те, що вона пронесеться по струнах вашого серця  я впевнена. А власне, що це я розказую… читайте самі))

МУЗА

Мар'яна Доля

А для інтриги дещо привідкрию завісу )

"Для мене його слова стали несподіванкою. Але що я могла зробити? Плакати, погрожувати, просити, шантажувати? Це було зовсім не в моєму стилі.

— Ну що ж, — сказала я. — Допомогти тобі зібрати речі? Чи все-таки спочатку повечеряєш?

Мабуть, мій спокій розлютив його більше за будь-яку іншу можливу реакцію. Він почав виказувати мені всі мої провини за вісім років подружнього життя. І те, що взяв мене з чужою ( так і сказав — чужою) дитиною, і те, що я не народила йому власного малюка, і що не реалізувала себе в професії, а сиділа вдома, як та квочка. Мовляв йому, відомому художникові, соромно мати таку недалеку дружину. Мабуть, я й справді була недалекою. Я не вміла інтригувати, маніпулювати, прикидатися. Завжди казала все, що думаю — та більше хорошого, а коли думала щось погане про нього — то вважала за краще змовчати. Я зовсім не конфліктна людина, для мене дуже важким є сам процес сварки, з’ясування стосунків. Тому я воліла мовчати і приховувати своє невдоволення глибоко в душі. Адже він теж був далеко не ідеальний. Залюблений у свою роботу, в свою творчість. Живопис був для нього свого роду наркотиком, психологічною залежністю. Добре пам’ятаю, як ми зібралися на відпочинок до Греції, придбали квитки, забронювали готель. І в останню ніч перед відльотом на Олега зійшло натхнення. Він почав писати нову картину, і я мала йому позувати. Я часто позувала, він казав, що в мене аристократична зовнішність. Я вже чула це… і потім ще почую, хоча б воліла мати зовсім непримітне й непривабливе обличчя. Можливо, моя зовнішність ( я не кажу “краса”, бо не вважаю себе такою вже вродливицею) зіграла зі мною кепський жарт, увесь час притягуючи в моє життя не тих чоловіків. Але я трохи відволіклася… Цілісіньку ніч тоді мені довелося просидіти в одній позі, намагаючись з усіх сил утримувати на обличчі загадкову усмішку, як того вимагав мій чоловік. Під ранок у мене вже очі заплющувалися і здавалося, зовсім скоро я впаду і зомлію. А він був свіжий і бадьорий, і коли я сказала, що пора збиратися в аеропорт, він щиро здивувався:

— Але ж мені треба завершити картину!

— Допишеш, як ми повернемося, — сказала я. — Або візьми її з собою…

— Ти що? — прямо-таки закричав Олег ( у нього останнім часом траплялися приступи гніву ні з того, ні з сього, коли він чіплявся до будь-якої дрібниці). — Там же буде зовсім інше світло! І не можна її транспортувати, фарба ще не висохла! Ми залишаємося! — Але ж гроші заплачені… Ми так мріяли про цю відпустку… — До дідька гроші! Мені моя творчість важливіша за якусь там відпустку!

— Тоді ми з Яриком поїдемо самі, — спокійно сказала я. — А ти залишайся і твори. Він дивився на мене так, немов я сказала якусь геть несусвітню річ.

 — А хто мені позуватиме? — запитав тихо, розгублено. — Як же я без тебе, без своєї музи? Хто мені варитиме каву? Як ти будеш відпочивати, коли знатимеш, що я тут сам голодую?

І ми з сином теж нікуди не поїхали. Ярослав тоді плакав у своїй кімнаті, він так мріяв про цю поїздку. Дуже любив море, а ще якраз тоді прочитав міфи Давньої Греції і хотів побачити цю країну на власні очі. І як ти поясниш семирічній дитині, що ми не поїхали до моря через те, що його тато — схиблений на власній творчості егоїст?"