Міфічні історії #2: А ще у Героїв бувають батьки

Уф... щось я закопався в підготовку історій з історії. А ще треба оповідання писати. І роман. А ще один закинутий проєкт вирішив реанімувати (некромант доморощений). Як дивлюся на стосик файлів на робочому столі, кожен з яких шепоче в навушниках: “пиши мене…. пиши мене...”. Аж моторошно стає. Але полишимо поки мої слухові галюцинації, і давайте розкажу вам…. Ні не історію. Приквел до історії однієї, на всю голову видатної, особистості. 

Влаштовуйтесь зручніше. Зробіть собі чаю. І нумо пориньмо в сиві глибини часу. Туди де поміж людей ходили боги. А реальність важко було відрізнити від вигадки.

Був, а може і ні, у давній Ірландії Герой. Пес Куллана. Себто Ку Кухулін. Це власно не його ім’я, але і Сірко не прізвище відомого кошового Івана. Та менше з тим, чувак був епічний. І прожив коротке, проте насичене життя. Але про нього іншим разом. Бо сьогодні мова піде про його батьків. І шо тактко, шо матуся, були ще тими особистостями з великої літери “О”. Певно тому легенди і зберегли відомості про них. Ну як зберегли… Існує десятка два варіантів хто там кому був Батьком, Братом, Кумом чи Сватом. Але опишу ту яку читав у “Сказаннях дітей Дану”.  

О ця чарівна Ірландія. Країна зелених пагорбів, запальної джиги, запашного пива та Воїнів-Поетів. Кажуть саме звідти походить традиція пропозиції руки та серця. Буквальної. Коли хлопець хотів посвататись до дівчини він приходив до неї з пропозицією, а у підтвердження серйозності намірів приносив руку та серце. Не свої. А ворога коханої. Бо у кожної видної дівчини точно були вороги. Якщо дівчина пропозицію приймала, то вона здобувала печінку ворога коханого. Бо у кожного видного хлопця, за якого варто іти, точно є вороги. Як при таких шлюбних ритуалах в Ірландії взагалі лишились люди… історія замовчує. 

Але наші сьогоднішні герої не прості люди. І звісно такі банальні залицяння не для них. Та почнемо з майбутнього батька героя, друїда Суалтама. Який ще не здогадувався яке щастя прикличе на свою голову займаючись звичними друїдськими справами.

Тут варто зробити ліричний відступ. Що ви уявляєте собі при слові “друїд”? Ну такий старий, шо пінь, дідусик з сивою бородою та у білій свиті. Він збирає травки-муравки та проводить ритуали у колах з каменів. Як би вам так сказати…. Це дещо неточна картина. В цьому прекрасному образі, створеному сучасними медіа, неправильно все. Ні ритуали друїди звісно проводили. Але з огляду на те, що розповідають про них гаєльські сказання, найточніше образ друїда відтворили у грі Герої 5. Так це я про отого здоровезного жлоба в якого кулак більше голови. А ширина плечей та товщина посоху натякають, що він одним уда… закляттям зажене супостата в землю по пояс, по груди. Друїди були часто вождями та героями. Ходили поміж людей та богів. І магічними чітами прокачували одразу два класи воїна та мага. Забігаючи далеко вперед скажу, наші рідні волхви були такого ж штибу персонами. 

Так от жив собі в Ірландії звичайний друїд Суалтам. І займався звичайною друїдськими справами. А власно, з ватагою добрих друзів, гуляв околицями. Палив сусідські хутори. Грабував те що залишалось. Гвалтував кого спіймає. І саме один з таких набігів пережила дівчинка. Дехтіре. Ясна річ, що таке ставлення до рідного села та грядки зі свіже прополотими гарбузами панянці не сподобались. Тим більше що була вона дочкою друїда Катбада. Себто не останньою людиною в селі та спадкоємицею талантів та майна свого батька. 

І прийшло це юне дарування до дядька Конхобара Мак Несси. За сумісництвом теж друїда, сина велета Фахтна та короля Ольстера. І заприсягається перед людьми та богами, не знати спокою та кохання доки не помститься кривднику. Слово доньки шляхетного роду закон для людей і богів. І ланцюг що сковує долю того хто присягається. Силу такої обітниці не міг зруйнувати навіть таким могутній друїд як Конхобар (чи не хотів). То ж все що залишилось це підготувати племінницю.

Час йшов. Суалтам вже і заспокоївся і звитягу молодецьку по розгубив. Та став спокійно правити своїми землями не заважаючи сусідам шумними гулянками. А от Дехтіре нічого не забула. Та увійшла у повну силу. Зібрала собі ватагу воїнів і рушила у землі Суалтами мстити мстю. Теж щось палила, когось грабувала і точно когось гвалтувала. Почувши про це Суалтам подумав, що він точно десь це бачив. Але картинка тоді була трошки інша. Ну та де не вони нас, а ми їх. Тож піднявши воїнів старий друїд рушив приводити картину світу до того вигляду який пам’ятав. 

І зустрілися два війська в бою. І билися звитяжно. А в ключовий момент Суалтам та Дехтіре зійшлися у двобої. І всі боги звернули увагу на двобій цих двох особистостей. 

Тут зробимо ще один ліричний відступ який заспойлерений на титульній картинці. Справа втому що мова у нас іде про 2 - 1 сторіччя до нашої ери. Плюс мінус двісті років. Ірландія. З металургією все не дуже. Як наслідок обладунків катма. Але на полі бою відчувався дефіцит не тільки обладунків. Ви певно вже здогадались, що кельти били ще тими гуманістами, що звісно не могло не відбитися на віруваннях. Вони мали десь три десятки богів війни. По рівну чоловіків та жінок, аби ніхто з воїнів не пішов ображеним. Та однієї кількості замало і кожен воїн прагнув привернути увагу божественних покровителів до себе. Тож кельти ходили в бій голяка. Аби боги чи богині, тут кому хто цікавіший, звернули увагу саме на .. конкретну персону. Суперечне твердження, але, скажімо одежі на них було сильно менше ніж зазвичай.

Отже зійшлися Дехтіре та Суалтам у двобої. Як море зі скелею. Спритність проти сили. Хитрість проти досвіду. Натиск проти стійкості. Але все ж верх брав Суалтам. І в момент коли спис було занесено для останнього удару. (притримайте свою уяву. Мова про спис. Зброю) Та в цей момент боги гаельського пантеону вирішили, що не гоже марнувати такий генофонд. І змінили кригу ненависті в серцях вогнем пристрасті. 

Все от тепер можете давати волю свої фантазії Я поки тут постою.

Ну що рушаймо далі. Прямо до садиби Суалтама куди Дехтіре увійшла володаркою, а не ворогом. Гадаєте тут буде “і жили вони довго та щасливо”? Ой дарма... Ми все ще в античній Ірландії. Не встигли молодята обжитись. Як стали приходити до Суалтама у видіннях боги та богині. Причому не аби хто: а Луг Лео-Лао-Гівс. З посилом, мовляв: “Старий ти вже затримався на цьому світі. Ти б посунувся та дав молодій королеві правити спокійно. Їй скоро героя народжувати. А тобі славна битва, героїчна смерть. І далі по списку. Пора. На тебе тут всі давно чекають”. 

По більш магічній версії саме Луга називають батьком Кухуліна, і можливо він просто прибирав конкурента. Правду знає лише Дехтіре. Але щось мені сикотно чіплятись з такими питанням до тої ірландської бестії. Та і дошка спіритична останім часом барахлить….

Та повернемось до Суалтама. Вже на Весні, не витримавши віщувань солярного божества. Старий воїн узяв списа та колісницю, та рушив він шукати достатньо епічної битви аби пасти в ній. Ну не можеш ж гідний чоловік помирати в ліжку від якоїсь хвороби? Звісно битва знайшлася. І виїхав наш герой між ворогуючими сторонами. і запитав хто перед ним стоїть. Далі у книзі йшов перелік імен та родів, що вирішили з’ясувати в кого більше прав пасти корів полі. Три сторінки для тих хто ліворуч. І чотири сторінки для тих хто праворуч. ( Сім сторінок переліку імен у книзі. Якщо вам здалося що ви щось подібне бачили у Сліьмаріліоні. Вам не здалося. ) Справедливо вирішивши що варто стати на бік тих кого менше, бо це славніше, друїд обрав сторону. 

Сказавши що час йому розігріватись Суалтам став допитуватись чи є гідні у ворожому війську, аби кинути йому виклик. Десятка два претендентів він послав за новими здобутками та геройствами. Бо резюме в них било слабенька аби приймати від них виклик. Ще десяток, якому пощастило менше, наш друїд-пенсіонер відправив до праотців поперед себе.

Надвобоївшись  Суалтам сказав, що прийшов час йому битись. І поїхав прямо на стрій ворога. Ні це ще не кінець. Повернувшись звідти, потиканий списами та побитий мечами, він наказав заліпити собі рани сирим м’ясом. (Так про медицину та першу допомогу у кельтів теж були вельми своєрідні уявлення.) Він знову рушив у бік ворога. Повторивши цю процедуру ще пару разів, наш герой нарешті сказав що прийшов час йому помирати. Поїхав у бік ворога, а звідти прямо в легенду. Давши нарешті ворогуючим сторонам розв’язати їх майнову суперечку.

А що Дехтіре? Ну власно стала правити та добра наживати. Та невдовзі народили сина. В якого вклала усю свою турботу, любов, норов та вагу загартованої в боях руки. Аби виховати легендарного сина Ірландії. Такого ж рудого та скаженого як самий дух того народу.  А що з того вийшло розкажу іншим разом.