Катастрофа — шлях до відкриття. Знахідка в старому альбомі відкриває в душі нашої дівчини щільно зачинені двері в дитинство. Воно закінчилося тоді, коли її батьки померли в один день, яку казці.

Що ж, докази знайдено. І дідусь, і Макс можуть нею пишатися.

"Зайшли до аптеки, взяли латексні рукавички, спиртовий дезінфектант у спреї, вологі серветки й попрямували до найближчого парку.

Кілька хвилин робили з себе й рюкзака інсталяцію “студенти на газоні готуються до перездачі заліку”.

Потім коханий переробив її в “окраса потоку зваблює наївну селянку”.

Він вмостився в мене на колінах, виваливши на ту сторону, що ми прикрили своїми колоритними фігурами, пакет, запакований у старий пластиковий кульок. Товстезний, мов клейонка, був той кульок, тепер таких не роблять.

Я взяла першу серветку рукою в прозорій рукавичці й удала, що витираю чоло стомленому коханцю. Потім жмутом серветок швидко змахнула липку пилюку й павутину, підчепила синю липку стрічку за кінчик і відкрила пакунок.

На траву повільно виповзли фотографії і якісь папери, диск у білій упаковці й може ще щось, але я уже нічого не бачила, бо на одному з фото, яке перевернув легкий вітерець, побачила асфальт у крові й діда, що скрутився, притискаючи до живота щось - начебто велику ляльку в красивих бантиках і білих носочках, з гарнюнім черевичком на одній нозі, а друга була без черевичка й вигнута під неприродним кутом.

Пам'ятаю свої улюблені черевички, діду. Вірніше тепер їх пригадала так добре, що наче побачила новенькі кнопочки з мереживом навколо.

Взяла прямокутничок глянцевого паперу, навіть рука не тремтіла.

Затремтіла вона тоді, коли під ним виявився другий прямокутничок.

Там на асфальті лежала я, навіть у такій самій зачісці, як зараз, так само невміло вибіленій пергідролем, а з-під голови у мене текла кров, руки безладно розкинулися.

А до одної моєї руки одними пальцями дотягнулася велика чоловіча рука в знайомій батьковій обручці.

Обручку я теж добре пам’ятала, виявляється.

А от величезним батько мені не здавався в дитинстві, а таки справді був. Не наша порода - пам'ятаєш, діду, як ти про нього казав?

Так от ти який був, тату, майоре Василенко невідомих мені військ! Помер, тримаючись за руку з матір’ю.

В один день. Як у казці.

Що ж, казкарі. Я тепер побачила вашу казку. Добре роздивилася."

Що ж далі?

Всіх запрошую до читання й обговорення цієї захопливої історії про кохання відчайдушної сироти й суворого одинокого чоловіка, що майже втратив надію на щастя в особистому житті  та удачу у важливій справі.

І тут доля  їх звела разом.

І почалося таке...

Дякую за зірочки й нагороди, підписуйтесь, щоб не пропустити оновлення

Моя сторінка, всі книги тут :)