Історія одного портрета...

Він відчинив дверцята шафи і дістав звідти полотно. Воно здалося мені якимось хаотичним нагромадженням кольорових мазків, знаєте, як ото дитина бере пензлик, і квацяє ним то туди, то сюди.

 — Не вразило? — спитав Річинський.

 — Та ні, дуже гарно, — мій голос прозвучав не надто впевнено. 

 — А ви трішки відійдіть. Ось так, до дверей. Дивіться, я поверну до світла…

Я зробила кілька кроків назад — і сталося диво. Картина, ніби під впливом якоїсь магії, разюче змінилася. 

Тепер на ній можна було розрізнити шматочок пейзажу — річка, зарості очерету, блакитне небо з білими купчастими хмарами… Звичайно, було видно, що робота незавершена, проте у ній художникові вдалося передати сам настрій безтурботного літнього полудня, блиск сонячних променів на воді… Здавалося, я навіть почула хлюпотіння хвиль об борти старого човна, котрий притулився поблизу берега.

 — Яка краса! 

 — Вам подобається? Справді? 

Він аж розцвів:

 — Хочете, подарую її вам?

 — Та ні, що ви, мені незручно…

 — Я з великим задоволенням, от тільки допишу цей пейзаж. Мені хотілося відтворити шматочок літа, щоб і взимку було тепло, коли дивишся на нього.

Несподівано я відчула себе спокійно і невимушено, немов уже давно була знайома з цією людиною. І його майстерня викликала в мене відчуття затишку.

 — Ну що, спробуємо попрацювати? — Річинський ніби знітився, і голос його був роблено-бадьорий, як у диктора ранкової телепрограми.

 — А що мені треба робити? 

 — Сідайте ось сюди, на цей диванчик. Так, щоб вам було зручно. 

 — Рухатися не можна?

Малий, як назло, не хотів сидіти спокійно, крутився, вовтузився.

 — Зараз я дам йому пляшечку, — вибачливо сказала я.

 — Він їсти хоче? — Річинський усміхнувся. — Я зовсім нічого не знаю про дітей. Вони для мене як істоти з іншої планети.

 — Та я наче й годувала його вдома, може, зубки лізуть? Щось неспокійний сьогодні.

Ярик відпихав пляшечку рукою і настирливо смикав мене за кофту, пхинькаючи.

 — Перепрошую за незручне питання, але ви годуєте дитину грудьми? — спитав Річинський.

 Я відчула, що червонію.

 — Так.

 — А якщо ви будете годувати, а я в цей час писатиму ваш портрет? 

Я завагалася. Якось все-таки це було надто інтимно.

 — Ми, живописці, як лікарі, — впевнено промовив Олег. — Ще під час навчання в академії  не раз зображував оголену натуру, проте в цьому не було нічого непристойного. Лише краса людського тіла, не більше. А вам і роздягатися не треба, прикриєте груди, так, що нічого зайвого не буде видно. Просто це така зворушлива картина — мати і дитя…

 — Ну добре, — невпевнено сказала я і, відвернувшись, почала розстібати гудзики на кофтині.

 — Зачекайте хвильку. Можна вам розпустити волосся? Воно у вас дуже красиве.. Ось так…

Він підійшов до мене, і легким, майже невловимим рухом стягнув з моїх кіс резинку, яка утримувала волосся в пучку. Воно розсипалося по плечах, і Олег обережно відвів його руками назад.

Щось було в цій миті таке, що я ніби відчула дежа вю. Пригадався інший чоловік, який у зовсім інакших обставинах і з іншими словами розпустив мені волосся. І як мене тоді било струмом від його гарячих рук…

Я здригнулася й відсахнулась від Олега.

 — Вибачте, я смикнув вас? Більше не буду, — поспішив запевнити він.

 — Та ні, нічого. Все в порядку.

Чомусь мені захотілось плакати...

Новий розділ любовного роману "Муза" уже на сайті!

Якщо вам до вподоби історії про звичайних людей, таких, як ми з вами, про подолання складних життєвих обставин та пошуки справжнього кохання - запрошую до читання!