Коли згадуєш дитинство...

ДИТИНСТВА МИТЬ ЧУДОВА...

Товпляться люди в тро­лейбусі. Усім тісно, незручно, а тут ще якийсь молодик з картонними коробками. Пос­тавив їх майже на проході, став біля них — наче варто­вий. З усіх боків на нього гримають, він тільки встигає, давати всім одкоша. І раптом — спокійний, рівний жіночий голос, схожий на дикторсь­кий:

- Юначе! А що там у вас в коробках?

- А для чого вам знати? Секрет фірми...

- Як такий великий секрет, то не признавайтесь, — пора­дила сивочола плечиста жінка, дуже схожа на пані Моніку із незабутнього телевізійного «Кабачка «13 стільців». Але я дуже тривожусь тим, що можу зачепити їх, коли виходитиму. Ноги мене вже не слухають. А ви ж образитесь, подумаєте, що я навмисно.

Біленький комірець, темно-синій жакет... Не інакше, як вчителька. Не замовкає, наче їй дозволено на той час, поки їде, провести урок ввічливос­ті. Усі пасажири повертають голови, з цікавістю дослухаю­ться. Юнак червоніє, нехотя, мов школяр, який запізнився на урок, пояснює:

- Не так, щоб великий се­крет. Там корпуси до...

- Не важливо до чого, — перебиває жінка. — Вони не скляні, не розіб'ються?

- Ні, металеві.

- Ну от і добре. Це ми вже вияснили. Тепер перейдемо до іншої теми. Сьогодні така за­духа. А все-таки вітер дме ще не з півдня. Ви б знали, що ді­ється на півдні... Я спитала своїх учнів: чи цікаво їм знати, як живуть на півдні. Знаєте, що вони відповіли? Дуже ціка­во! І про вітри-пасати, про моря, океани. Ми з ними за урок побували в таких країнах, що і в телеподорожах не поба­чиш. Чутно було, як муха про­летіла. Такі дітки хороші! Я за п'ятдесят років вчительської праці не стомилась казати, як люблю їх. Вони — найкращі! Давали мені клас — доводила до випуску. Цікаво було б під­рахувати, скільки їх пішло по життєвих шляхах після мого благословення. Багато...

Жінка сиділа біла вікна тролейбуса, і до неї потроху підтягува­лись люди. Хтось по­сміхався, хтось шаноб­ливо, з повагою огля­дав огрядну постать: скільки це їй? Сімдесят? І ще викладає. Хіба в школі у пен­сіонерах ще є потреба? Он, мо­лоді за вислугою років вдома залишаються.

Ніби вгадуючи думки прису­тніх, учителька продовжує:

- Мене у школі цінять. Скі­льки перевірок було — ні в кого жодних претензій. Дітво­ра чудово знає географію. Найцікавіший предмет!

І знову вона — в центрі ува­ги. З нею вступають у розмову:

- А як же щодо знань? Вчити уроки усім ліньки, нав­круги скільки розваг...

- Так, розваг вистачає. Треба досягти такого рівня, щоб урок був схожий на ціка­ву розвагу. Таку, яка вимагає кмітливості, доброї пам'яті, орієнтування на карті.

Супутниця, що сиділа нап­роти, повідомила всім, що Олена Львівна — так звуть учительку — зможе зараз про­вести урок географії для всіх. Пригадаймо: хто як вчився?

З натовпу протиснувся чо­ловік у капелюсі:

- А як ви ставитеся до ви­вчення рідної мови? Як слідку­єте за відповідями учнів: чи грамотно вони відповідають, хоч і на географічні теми?

- Хотілось би знати, — окинула його допитливим по­глядом Олена Львівна, — де ви, шановний, навчились так гарно розмовляти українсь­кою? Буває: з діда-прадіда живуть в Україні, а розмовля­ють — ні те ні се.

Чоловік знітився:

- Я якраз і не українець. Ми — німці.

- Колоністи? З часів Вели­кої Вітчизняної?

- Та ні. Ще раніше...

- З тих спеціалістів, які наїздили на прохання госуда­ря Росії?

- Мабуть, що так...

- О, це дуже цікаво. Бачи­те, не тільки географія, ще й історія в нашому тролейбусі. Ой, хоча б не проїхати свою зупинку, — засовалась на си­дінні Олена Львівна.

Пасажири охоче розступали­ся перед нею. Кожен встиг тут побувати уч­нем, повернувся в ди­тинство, згадав своїх учителів, шкільні роки. Якісь важливі істини, високі почуття... Моло­дик з коробками запропонував:

- Хочете, Олено Львівно, я вірша прочитаю?

- Якщо встигнете — будь ласка!

- Тільки я російський па­м'ятаю:

Учитель! Перед именем твоим

Позволь смиренно преклонить колени...

Правильно?

— Я б вам поставила «від­мінно». Ви сьогодні добре підготувались, — блиснула зволожнілими повіками Оле­на Львівна і, з натугою пере­ставляючи отерплі ноги, по­прямувала до виходу.

Здавалось, їй не хотілось покидати аудиторію, де всі виявились розуміючими і здібними учнями. Та й «уч­ням» здалося, що в тролей­бусі стало надміру гамірно, наче продзвенів дзвінок і настала перерва. Нікому приструнити, нікому зроби­ти зауваження. Треба, ма­буть, самим бути більш стриманими, ввічливими. Он, у віконце, видно її ува­жний, оцінюючий погляд. Під ним, цим поглядом, усі ми — діти. Прагнемо скорі­ше стати дорослими, огля­даємось у минуле: чи не розгубили чогось по доро­зі? Радісних сподівань, тре­мтливих почуттів, проникли­вості в душі...

Прекрасна миттєвість — дитинство. І хай будуть благо­словенні ті, хто, мов скульп­тор, ревно пильнує, щоб пра­вильно формувався витвір. Його оцінять люди...