Повертатись - погана прикмета ( але до книг можна)

Він завжди був дуже привабливим, із тих чоловіків, чиє обличчя вихоплюють з натовпу і потім не можуть забути. У дитинстві  - такий собі Маленький принц, з білявим волоссям і  серйозними блакитними очима, він не бігав, не галасував, як інші хлопці, полюбляв читати книги і малювати. Коли став юнаком - чимось нагадував поета Сергія Єсеніна, була в його рисах якась романтичність, щось несучасне, а ніби звідти - з минулого... І  за професією він був людина творча - художник. Правда, зі світовою популярністю, виставками та вернісажами якось не склалося, але ж треба комусь і дітей вчити малюванню або створювати книжкові ілюстрації...

Такий тип чоловіків до старості залишається "вічними хлопчиками". Погано пристосованими до життєвих реалій, вічно витаючими у хмарах, нездатними взяти на себе одвічну чоловічу роль захисника, годувальника, господаря. Вадим виріс у родині, де головою була сильна і вольова мати, а батько, хоч і займав не найнижчу посаду на підприємстві, де працював ( якби це було не в радянські часи, а нині, то про нього можна було б сказати - "менеджер середньої ланки"), у всьому слухався дружину та чесно віддавав у її розпорядження свою немаленьку зарплату. Вона ж була звичайним бухгалтером, втім, усім давала зрозуміти, що кар'єра для неї на другому місці - на першому, звичайно ж, сім'я - чоловік та єдиний син.

Навчався Вадим не на відмінно. але й двієчником не був. Перебивався з четвірок на трійки. І не через те, що не мав здібностей, просто не хотів зосереджуватися на тому, що йому було нецікаво. Друзів теж у нього багато не було, в основному, просто приятелі. Йому було комфортно в самотності, галасливі компанії викликали головний біль і роздратування. До армії не потрапив через  якісь проблеми зі здоров'ям, благополучно закінчив вуз та влаштувався на роботу до міського Будинку дитячої творчості - навчати юних художників.

Ось тут і сталося те, що раз і назавжди змінило Вадимове життя. Він зустрів Її. Саме так, з великої літери. У неї навіть ім'я було незвичайне -  ні до, ні після він не зустрічав жінок, котрих звали б так само. Єва... Це ім'я хотілося повторювати і перекочувати на язиці, як гладенький річковий камінчик або цукерку-льодяник. Хотілося дивитися на її обличчя - не ідеальної краси, з деякою асиметричністю рис, яку він, художник, не міг не помітити - проте було в тих рисах щось особливе, якась чародійна, містична привабливість. Може, справа була у зелених очах незвичної мигдалевидної форми, а може, всьому виною посмішка - коли вона посміхалася одним краєчком губ, а другий залишався непорушним; чи, може, його привабило ледь помітне зворушливе ластовиння на її завжди блідій, якійсь ніби підсвіченій зсередини шкірі... Хтозна... Але, раз побачивши її, він назавжди втратив спокій. І "назавжди" - це зовсім не метафора. Лише констатація факту.

Вона працювала заступником директора і була старшою на десять років. Вже побувала у шлюбі, мала семирічного сина;  втім, на час їхнього знайомства була розлучена, чоловік десь подався в світи і більше на її горизонті не з'являвся. Про Єву у їхньому, переважно, жіночому колективі говорили всяке - переважно, плітки зводилися до того, що вона нерозбірлива у зв'язках і міняє чоловіків, наче рукавички. Але  Вадим знав, що вірити цим чуткам можна було з великою "натяжкою" - більшість колег були вже немолодими, гордо тягнули родинне "ярмо" , скаржилися на маленьку зарплату, давно махнули рукою на свій зовнішній вигляд. Ще кілька дівчат були його ровесницями чи трохи старшими, ще неодруженими, і  всі  зацікавлено поглядали на молодого симпатичного вчителя, до того ж, інтелігентного, скромного і непитущого. Кожна хотіла, щоб "трофей" дістався їй. Але, як це часто буває, переможницею стала та, яка й не докладала особливих зусиль для завоювання призу. Бо Вадим закохався у Єву.

Він проводжав її додому після уроків, знаходив найменші приводи, аби у перервах між заняттями зайти до кабінету, який вона ділила ще з однією  колегою (  та потім переповідала решті цікавих жіночок подробиці Вадикового за Євою упадання, і вони дружно погоджувалися, що не з доброго дива він так "присох" до неї, певно, вона "щось знає", он, кажуть, у неї і бабця відьма була).

З часом бастіон Євиного неприступного серця не витримав такого відданого служіння і не те, щоб геть зрушився, але принаймні, вона вже не гнала його від себе. Як вірний паж, він супроводжував свою даму серця...  тепер вже вона почала запрошувати його додому, познайомила з сином, Вадим охоче виконував різні господарські доручення, а згодом сталося й те, чого він так уперто добивався - вони з Євою стали коханцями.

І на цьому все. Більше їхні стосунки не розвивалися, зупинившись на цій фазі. Про одруження чи хоча б спільне проживання в громадянському шлюбі Єва навіть говорити не хотіла, мотивуючи свою відмову тим, що вона вже раз сходила заміж і присяглася, що вдруге в таку халепу не втрапить. Понад усе вона цінувала свою свободу і незалежність, будь-які спроби ревнощів, які неминуче з'являлися у Вадима, коли він чув балачки у колективі про чергового Євиного "хахаля", каралися рішуче і жорстко - вона просто забороняла йому приходити до себе, на роботі сторонилася і "вмикала ігнор". Так могло тривати тижнями, поки Вадим уже не витримував  і  приходив з покаянням, обіцяючи більше ніколи не ревнувати і не влаштовувати сцен... Тоді вона великодушно його прощала, і все починалося спочатку.

Швидко плинули роки, молоденькі дівчата - співробітниці вискакували заміж, старші йшли на пенсію, приходили нові, ще молодші. Вадимові виповнилося тридцять, а він усе ще парубкував, вірніше сказати, був вірним  лицарем своєї "дами серця".

А потім несподівано вона  відправила його у відставку. Без будь-яких пояснень і коментарів - протягом дня вела себе як звичайно, а увечері, коли він вигадав якусь причину, щоб прийти до неї, двері квартири відчинив незнайомий чоловік.

 - Єво! - гукнув він. - Тут до тебе якийсь товариш!

 Вона з'явилася з незворушною посмішкою, у своєму улюбленому червоному  халаті,  розшитому драконами ( який  Вадим їй же й подарував на минулий день народження).

 - А, це Вадик, мій колега, -  глянула Вадимові просто у очі. - Знайося, це мій чоловік, Ярослав.

Вадимові здалося, що вона жартує - ось зараз засміється з того, що вдалося так дотепно поглузувати над ним.

Та Єва виглядала цілком серйозною, навіть трохи заклопотаною, щось там у неї на кухні смажилося і пригорало. І він швидко  дістав з портфеля якийсь журнал, пробурмотівши, що приніс їй, як вона просила. Вона недбало кинула той журнал на поличку у передпокої й зачинила двері перед його носом.

Він вийшов у двір, сів на лавку та в якомусь ступорі став дивитися на вікна її квартири. Сім років він прожив у добровільному рабстві, немовби в якомусь тумані, молодість минала, у підсумку до свого тридцятиріччя він не мав нічого - ні власної родини, ні кар'єри, ні творчих досягнень. Все з'їла ця осоружна любов. З'їла і виплюнула його на узбіччя, неначе обсмоктану кісточку. А тепер раба, здається, й відпустили, а він не знає, що робити, бо геть забув, що таке - свобода.

Може, вона й справді чимось причарувала його? Стала свого роду наркотиком, замінила собою усі життєві радощі, все, що цікавило його раніше. Але у цю мить він твердо вирішив - з нього досить. Наркомани можуть вилікуватися від своєї хворобливої пристрасті - і він зможе.

Більше він її ніколи не побачить...

***

Захотілося перечитати свої давніші історії. Короткий любовний роман "Повертатись - погана прикмета" зацікавить всіх любителів поміркувати над психологією особистих стосунків, які часом складаються дуже непросто...

Буду рада, якщо зазирнете, книга невелика за розміром, завершена і безкоштовна!