Флешмоб "Літературне дежавю"

Всім привіт!

Сьогодні субота, тому можна трохи розслабитися і влаштувати цікавий флешмоб. Мабуть, усі знають, що таке дежавю. Для тих, хто вперше чує це слово, поясню - дежавю ( з французького déjà vu — вже бачене) — психічний стан, коли людина відчуває, що вона колись вже була в такій ситуації .

У нашому випадку це буде епізод з нашої книги, який перегукується з іншим літературним твором, чи народною творчістю, чи фільмом... одним словом, завдання флешмобу - запропонувати читачам уривок з вашої книги, а вони мають вгадати, чим ви надихалися під час написання цього епізоду. Звичайно, мова не йде про плагіат або просто переказ книги іншого автора чи фільму своїми словами. Це саме художнє бачення якогось "вічного сюжету", і буде цікаво спробувати вгадати, що це за сюжет.

Для прикладу наведу уривок зі свого роману-фентезі "Під знаком меча і корони" ( до речі, на цю книгу сьогодні до кінця дня діятиме знижка 25%)!

Юрба молодих людей зібралася навколо дівчини, що тримала в руці загубленого Марією черевичка.

 — Ти ба,  панно Ельзо, це ваше? — спитав якийсь дотепник.

Ельза скривилася, як середа на п’ятницю:

 — Фе, зовсім не смішно! Невже ви думаєте, що у мене така велика нога?

 — Не знаю, не бачив, — продовжував веселитися молодий чоловік. — Переконаєте мене, тільки якщо покажете вашого черевичка!

Решта хлопців та дівчат весело засміялася.

Ельза залилася фарбою, вже й не рада, що оголосила всім про знахідку. Але потім все ж трохи підняла поділ сукні і поставила свою ступню у вишуканому червоному черевичку поряд із загубленим. Неозброєним оком було видно. що її ніжка на два, а то й три розміри менша.

 — Але ж чия це взуванка? — тепер роль пошуковця перебрав на себе той самий юнак, що кепкував над Ельзою. Він узяв черевичок і підніс його високо над головою зі словами: — Шановні панни та пані, хтось у нас залишився без черевичка та ризикує застудитися! Підійдіть сюди, будь ласка, та заберіть вашу втрату! 

З натовпу вийшла гарненька чорнява дівчина в зеленій сукні. Вона лукаво поглянула на юнака та кокетливо виставила зовсім крихітну ніжку:

 — Ой, це не моє! А я вже, було, подумала…

Всі ще голосніше засміялися.

Марія стояла, опустивши очі та нервово крутила в руці віяло. Лео все не повертався, тож вона вимушена була чекати на нього й мимоволі слухати усі ці теревені.

А жартівники не вщухали, продовжуючи один поперед одного висувати гіпотези, звідки міг узятися цей злощасний черевичок.

 — Може, його згубила якась велетка? Ви не бачили тут випадково жінки, зростом до стелі? 

 — А може, його підкинули сюди спеціально, і це якась гра?

Немолоді жінки, що спинилися поряд із Марією і теж спостерігали за всім, що відбувається посеред зали, несхвально крутили головами в усі боки, і одна з них процідила:

 — Це обурливо, пускати на бал якихось простолюдинок! Справжні аристократки просто не можуть мати такого розміру взуття! Певно, хтось із чоловіків допустився такого мезальянсу, а тепер соромиться зізнатися… Який необачний вчинок! 

 — Нинішня молодь втратила будь-який сором, — пробурчала інша поважна пані. — Так, гляди, незабаром на публіці почнуть хвалитися, які в кого підв’язки для панчіх! Куди котиться цей світ! 

Марія вже не в змозі була стояти на одному місці. Вона зібралася вийти з зали, але раптом зіштовхнулася з Лео, котрий повертався, несучи для неї вино.

 — Куди це ти поспішаєш, люба? — запитав він, турботливо поправивши її зачіску.

 — Тебе так довго не було, я хотіла поглянути, де ти…

 — О, я трохи затримався біля своїх знайомих —  он там, у центрі залу. Уяви собі, хтось із жіноцтва загубив черевичка, і тепер ці жартівники шукають його власницю. Вже половина дівчат його переміряла, і на всіх він великий…

 — Не розумію, що в цьому такого веселого, — Марія насупилася.

 — Чому, це досить кумедно. Хлопці використали того черевика, який, власне, нікому особливо й не цікавий, просто, щоб роздивитися, які у панночок ніжки. А вони й повелися!

 — І ти теж стояв та милувався ними? — Марія відчувала, що от-от розплачеться.

 — Кохана, невже ти мене ревнуєш? Ти для мене найвродливіша дівчина у цьому палаці, і я впевнений, що ніхто з присутніх тут молодих людей не посперечається зі мною. Поглянь, здається вони вже прямують до нас! Зараз ще наполягатимуть, щоб ти приміряла цього черевичка! 

 — І ти їм дозволиш потішатися з мене?

 — Люба, чому ти така напружена? Розслабся, це ж всього лиш розвага. Потрібно бути ближчою до своїх майбутніх підданих, а не дивитися на них із такою зневагою!

Хлопець із черевичком у руці і справді прямував у їхній бік. Серце в Маріїних грудях закалатало, немов пташка, що потрапила в клітку і відчайдушно намагається вирватися.

 — Вибач, мені потрібно ненадовго вийти, — кинула вона Лео і поспішила до виходу.

Вона не чула, чи він щось сказав у відповідь. Скоріше за все, ні.

***

Що керувало нею тієї миті — вона б і сама не змогла назвати цю емоцію, втілити в слова, бо всі слова були занадто блідими і невиразними. Їй здавалося, що увесь світ повстав проти неї. Це було моторошне і пригнічуюче відчуття.

Марія кинулася до своїх покоїв. На щастя, вони були порожні. Алія зі своїми подругами-служницями, певно, теж десь святкувала День врожаю.

Дівчина похапцем зняла сукню, яку вранці так дбайливо розправляла на своїй фігурі, зіжмакала та кинула у куток. Залишившись лише в тонкій сорочці, похапцем відчинила шафу, схопила костюм для верхової їзди і заходилася одягатись.

Потім узяла на столі аркуш чистого паперу, вмочила перо в чорнильницю і нерівними великими літерами ( вона так і не навчилася писати вишукано та дрібно, як годилося дамі з вищого світу) надряпала : “Вибач, Лео, але ми не можемо бути разом. Не шукай мене, будь ласка. Бажаю щастя!”

Вона зняла з ноги черевичка — пару тотого самого, загубленого, який на балу вже переміряли чи не всі дівчата — і поклала зверху на листа, немов ставлячи цим крапку у своєму посланні.

А потім швидко вийшла з кімнати...

***

Цікаво, хто перший вгадає, з яким усім відомим твором перегукується цей епізод моєї історії?

А до участі у флешмобі запрошую всіх бажаючих! Буде цікаво почитати ваші уривки з літературним "дежавю"!